Роджер Желязни - Бог Світла

— Здоров був, брате, — звернувся він до нього, — я зайшов далеченько від свого дому і заблукав. Чи не вкажеш мені дорогу на вулицю Ткачів?

Горбань кивнув головою і значливо потряс карнавкою.

З потайної кишені хламиди князь дістав дрібну монету і вкинув до карнавки. Монета вмить щезла.

— Туди, — кивнув головою горбань, вказуючи напрямок. — Проминеш дві вулиці, а на третій завернеш ліворуч, тоді пройдеш іще дві вулиці й опинишся біля Кільця Водограю перед Храмом Варуни [27] Варуна — в давньоіндійській міфології тисячоокий бог, пов’язаний з космічними водами, захисник істини й справедливості. . Увійди в те Кільце і побачиш, що вулицю Ткачів позначено Знаком Шила.

Князь кивнув горбаневі, поплескав його по горбу й рушив далі своєю дорогою.

Дійшовши до Кільця Водограю, він зупинився. З кілька десятків людей стояло рухливою вервечкою побіля Храму Варуни, найсуворішого та найвеличнішого з-поміж богів. Ці люди не збиралися заходити до Храму, а радше відбували якийсь ритуал, чекаючи кожен своєї черги. Він почув побрязкування монет і підійшов ближче.

Черга посувалася до блискучої металевої машини.

Чоловік, черга якого підоспіла, укинув монету до сталевої пащі тигра. Машина замуркотіла. Чоловік натиснув на кілька кнопок, виточених у вигляді тварин та демонів, — і спалах світла пробіг по тілах Нагів, двох священних зміїв, які обвилися довкола прозорої панелі машини.

Князь підійшов іще ближче.

Чоловік смикнув униз важіль, що стирчав з боку машини у вигляді риб’ячого хвоста.

Священне голубе світло заполонило машину зсередини; і з того світіння під звуки ніжної музики, що заграла, вискочило молитовне колесо і закрутилося з навіженою швидкістю.

Чоловікове обличчя розквітло блаженною усмішкою. Через кілька хвилин машина зупинилась. Молільник укинув ще одну монету і знову смикнув за важіль, чим викликав голосні нарікання в тих, що стояли наприкінці черги; вони казали, то вже сьома його монета, а день випав спекотний, тож хай дасть іншим помолитися, бо не йому одному треба, а коли вже так припекло, то чом не зайти до Храму та не віддати таку щедру пожертву прямо в руки жерцям. Хтось зауважив, що маленькому чоловічкові, видно, є що замолювати. І одразу під гучний регіт всі заходилися гадати, що то за гріхи.

Помітивши кількох жебраків у рухливій вервечці черги, князь пішов і прилаштувався в її кінець. Поки черга посувалася, він помітив, що одні, підійшовши до машини, натискають на кнопки, тоді як інші просто вкидають плаский металевий диск у пащу другого тигра, того, що з протилежного боку. Коли машина зупинялася, диск випадав у чашу і власник забирав його назад. Князь вирішив ризикнути й пуститись на розпити.

Він звернувся до чоловіка, який стояв поперед нього в черзі:

— А чому це у деяких є свої жетони?

— Тому, що ці люди зареєстровані, — відказав той, не повертаючи голови.

— У Храмі?

— Так.

— А…

Князь переждав з півхвилини і знову спитав:

— А ті, що не зареєстровані, але хочуть молитися на машині — їм треба натискати на кнопки?

— Так, — відповів той, — набираючи при цьому своє ім’я, рід занять і адресу.

— Ну а коли хто тут заїжджий, як от я, приміром?

— То треба додати назву свого міста.

— Ну а раптом я неписьменний — тоді як?

Той нарешті обернувся до нього:

— Тоді тобі ліпше молитися по-старому й оддавати пожертви просто в руки жерцям. А то, як хоч, зареєструйся і матимеш власний жетон.

— Ясно, — мовив князь. — Твоя правда. Мені слід перше усе обміркувати, дякую.

Він вийшов з черги, обійшов водограй і зупинився біля колони зі Знаком Шила. А тоді рушив угору вулицею Ткачів.

Тричі він питав, де мешкає Яннавега, вітрильний майстер; утретє — в низенької жінки з могутніми руками й вусиками над верхньою губою. Жінка сиділа, схрестивши ноги, й плела килимок у своєму рундучку під приземкуватим піддашком, де колись, мабуть, було стійло, бо звідти й досі тхнуло стайнею.

Змірявши його з голови до п’ят навдивовижу гарними оксамитово-карими очима, вона буркнула: йди он туди. Князь попростував угору звивистою доріжкою, спустився вниз сходами, що ліпилися до стіни п’ятиповерхової будівлі, і опинився коло дверей, через які потрапив у коридор на першому поверсі. Всередині було вогко й темно.

Він постукав у треті двері ліворуч, і перегодом йому одчинили.

На порозі стояв чоловік, утупившись у нього поглядом.

— Ну?

— Можна мені ввійти? Маю пильну справу…