Роджер Желязни - Бог Світла

Рожевий парасоль ранку розкрився над розвихреними косами хмар, і холодний бриз облетів доки. Хижі птахи хрипко покрикували, стрілами шугаючи поміж бійницями веж, а тоді піками кидалися на води бухти.

Він дивився, як даленіє в морі корабель, як солоний вітер надимає його парусинові крила й робить їх схожими на гори. На борту інших суден, що надійно стояли на якорі, починалася метушня, команди лаштувалися вантажити або вивантажувати крам: ладан, корали, олії та ще всяку всячину — метал, худобу, тверду деревину й прянощі. Він залюбки вдихав запахи комерції та слухав круту матроську лайку з прокльонами і був у захваті від того й того, бо перше — то дух багатства, а друге — то комбінація з іще двох його найбільших заклопотань: анатомії та богослов’я.

Трохи перегодом він завів мову з капітаном заморського судна, той наглядав, як вивантажували лантухи з зерном, а тепер одійшов спочити у затінок під купи ящиків.

— Доброго ранку! — озвався він до капітана. — Хай обминають тебе на твоєму шляху бурі й кораблетрощі, а боги дарують безпечну гавань та добрий збут твоєму крамові.

Капітан кивнув, присів на ящик і заходився натоптувати невелику глиняну люльку.

— Дякую, старче, — одказав він. — Хоча я сам вибираю, яким богам якого Храму молитися, та благословення приймаю від усіх і кожного. Благословення ніколи не зайве, а надто морякові.

— Важка була подоріж?

— Не така важка, як могло обернутися, — мовив у відповідь капітан. — Ота морська гора, що жевріє під попелом, Гармата Нірріті, знову шпурляє в небо свої гримотливі блискавки.

— О, то ти плив з південного заходу?

— Так. З Шатістану, з Іспару Приморського. Супутні вітри дмуть буйні в цю пору року, саме тому вони й порозносили попіл з Гармати далі, ніж можна було гадати. Аж шість днів той чорний сніг падав на нас, сморід пекельного царства не давав дихати, псував харчі та воду, очі наші плакали, а в горлі пекло. Ми відбули чимало подячних молебнів, коли врешті вибралися з тої халепи. Бачиш, який замурзаний у мене корабель? А подивись на вітрила, чорнющі, наче коси Ратрі!

Князь нахилився вперед, аби краще роздивитися на судно.

— Але ж великої хитавиці на морі не було? — спитав він.

Моряк похитав головою:

— Коло Соляного Озера ми перемовилися з крейсером, отак і взнали, що припізнились тільки на шість днів до найстрашнішої пальби Гармати. Що діялося тоді! Палали хмари, горами здіймалися хвилі, що потопили два кораблі, — про них крейсер знав напевне, — а то, може, й три. — Моряк відхилився назад, розкурюючи свою люльку. — Отож я й кажу: благословення ніколи не зайве морякові.

— Я шукаю одного моряка, — мовив князь. — Капітана. Звуть його Ян Ольвегг, а нині, можливо, його знають як Ольваггу. Чи ти з ним знайомий?

— Був знайомий, — сказав моряк. — Та збігло чимало часу відтоді, як він плавав.

— Он як? А що з ним сталося?

Моряк обернувся до нього, придивляючись.

— А хто ти такий, щоб питати? — озвався він урешті.

— Звуть мене Сам. А Ян — мій дуже давній приятель.

— «Дуже давній» — то скільки?

— Багато-багато років тому і в інших краях я знав його, він був капітаном корабля, що орав води не цих океанів.

Капітан раптом нагнувся, вхопив дровеняку й пожбурив нею у пса, який підкрався з протилежного боку пірсу. Пес заскавулів і відскочив під захисток товарного складу. То був той самий пес, що унадився за князем від готелю Гаукани.

— Стережися цих пекельних церберів, — застеріг капітан. — Собаки бувають такі, сякі й перетакі — три різновиди. А в цьому порту жени їх геть усіх подалі від себе.

І він іще раз оцінливо глянув на співрозмовника.

— На твоїх пальцях, — мовив він, киваючи своєю люлькою, — недавно було багато перснів. Сліди від них іще видно.

Сам глянув на свої руки і посміхнувся:

— Твої очі меткі, моряче, не пропустять нічого, — відповів він. — Тому визнаю очевидне: так, зовсім недавно на моїх руках були перстені.

— Виходить, ти, як і собаки, зовсім не той, ким видаєшся; і ти прийшов розпитати про Ольваггу, назвавши його давніше ім’я. Кажеш, твоє імення Сам. А ти часом не з Перших?

Сам відповів не одразу, а якийсь час придивлявся до свого співрозмовника, ніби вичікував, чи не скаже той ще чого.

Мабуть, збагнувши це, капітан заговорив знову:

— Ольвагга, я знаю, був серед Перших, хоча сам він ніколи про це не згадував. Якщо ти сам з Перших або ж з Владарів, то тобі це відомо так чи інак. Тому, сказавши те, я не продав його. Але мені кортить знати, з ким я розмовляю — з другом чи з ворогом.