Роджер Желязни - Бог Світла

Сам спохмурнів.

— Ян примудрявся ніколи не наживати собі ворогів, — мовив він. — А як послухати тебе, то тепер у нього не бракує ворогів серед тих, кого ти називаєш Владарями.

Моряк і далі пильно придивлявся до нього.

— Ти не Владар, — нарешті проказав він. — І прийшов сюди здаля.

— Слушні твої слова, — мовив Сам, — але скажи мені, як ти здогадався.

— По-перше, ти старий, — почав капітан. — Владар теж міг би скористатися старим тілом, але не лишався б у ньому надовго, так само як не барився б і в тілі собаки. Надто сильний його страх перед навічною раптовою смертю, що іноді забирає старих. Тому він і не лишався б у старому тілі так довго, щоб аж намуляти на пальцях глибокі сліди від перснів. У багатіїв ніколи не відбирають їхніх тіл. Якщо їм відмовлено в новому переродженні, вони доживають повний цикл свого життя — до останнього дня. Владарі побоялися б збройної помсти прибічників вельможі, якби того спіткала нагла, а не природна смерть. Отож таке, як у тебе, тіло Владарям заграбастати зась. А на пальцях когось із покидьків суспільства не знайти таких відмітин, як у тебе. Тому-то я гадаю, що ти Поважна людина, але не Владар. Якщо ти знаєш Ольваггу з давніх-давен, то ти й сам з когорти Перших, як і він. Із того, яких відомостей ти шукаєш, я бачу, що ти не тутешній. Був би ти з Махартхи, то знав би про Владарів, а знаючи про Владарів, не питався б, чом Ольвагга не може плавати.

— О моряче, схоже, тобі відомо куди краще, ніж мені, про все, що діється в місті Махартха, дарма що ти приплив допіру.

— Я теж з неблизького краю, — ледь усміхнувшись, мовив капітан, — але за дванадцять місяців я бачу двічі по дванадцять портів. Я чую новини, поголоски та всілякі історійки звідусіль — з-понад двох десятків портів. Знаю про двірцеві інтриги і про те, що затівають Храми. До мене долинають таємниці, що їх нашіптують поночі золотавим дівам під аркою з солодких тростин Ками. Я чую про походи кшатріїв та про задумані оборудки заможних купців щодо майбутнього врожаю зерна й прянощів, про спекуляції коштовними каменями та шовками. Я п’ю чарку з співцями й звіздарями, з акторами й челядниками, з візниками й кравцями. А то, іноді, натрапляю на порт, де звили собі кубло пірати, і там дізнаюся, який викуп за якого бранця вони правлять. Тому не дивуйся, що я, припливши з далеких світів, знаю і знатиму про Махартху більше, ніж ти, проживи ти в місті хоч тиждень. А подеколи я навіть чував про діяння богів.

— Тоді, може, розповіси мені про Владарів і про те, чого їх слід мати за ворогів? — спитав Сам.

— Я можу дещо про них розповісти, аби застерегти тебе. Торговці тілами поробилися тепер Владарями Карми. Нині вони тримають у таємниці свої особисті імена — чистісінько як боги! — аби здаватися неупередженими, наче Велике Колесо, що його вони буцімто представляють. Зараз вони не просто собі торговці тілами, а спільники Храмів. Та й самі Храми вже не ті, бо Перші — твоя братія — нині поставали богами і правлять ними з Небес. Якщо ти й справді з Перших, Саме, то шлях твій неминуче веде або до богобуття, або до згуби, коли ти постанеш перед цими новоявленими Владарями Карми.

— Як таке може статися? — спитав Сам.

— Про подробиці розпитай деінде, — відповів капітан. — Я тої кухні їхньої не знаю. А Яннавега, вітрильного майстра, попитай на вулиці Ткачів.

— Це так тепер звуть Яна?

Капітан кивнув.

— Та стережися собак, а заодно й усякої іншої тварі, не позбавленої розуму.

— Скажи своє ім’я, капітане!

— В цьому порту я безіменний або маю вигадане ім’я, дурити ж тебе, повір, я не бачу сенсу. Щасливого дня, Саме.

— І тобі, капітане. Дякую за твої відверті слова.

Сам підвівся і рушив геть з гавані, прямуючи назад до ділової частини міста й торгових вулиць.

Сонце в небі червоним диском підбивалось угору назустріч Мосту Богів. Місто Прокинулося. Князь простував, петляючи поміж рундучків дрібних ремісників, що повиставляли вироби своїх вправних рук. Довкола снували вуличні торговці, пропонуючи мазі, порошки, пудри, парфуми та олії. Квіткарки мало не вискакували з корсажів, махаючи перехожим букетами й вінками з квітів; виноторговці мовчки сиділи вряд на лавах у затінку зі своїми бурдюками й піджидали покупців, яких ніколи не бракувало. В ранковому повітрі змішалися запахи їства, мускусу, м’яса, екскрементів, лою і ладану — той дух вільно витав у повітрі, й здавалося, наче тебе обтікає невидима хмара.

На князеві були жебрацькі лахи, тож нічого дивного, що він зупинився й заговорив до горбаня, який тримав карнавку для милостині.