Роджер Желязни - Бог Світла

— Яким чином? — спитала Ратрі.

— Цієї самої ночі, негайно, поки бачене вогнем палає в їхній свідомості й бурунить їхні думки, треба натомість викувати й приладнати нову істину… Саме, ти вже довгенько відпочиваєш, отож візьмися тепер до цієї справи. Скажи їм казання. Волай до їхніх найшляхетніших почуттів, до тих найвищих якостей духу, які роблять людину воском у божих руках. А тоді ми з Ратрі об’єднаємо наші зусилля, і для них народиться нова правда.

Сам глянув на нього, опустив очі й відповів ухильно:

— Не знаю, чи зумію. Давно вже я до такого не брався…

— Будда завжди є Будда, Саме. Обтруси пил з якоїсь із своїх давніх притч. Маєш хвилин п’ятнадцять.

Сам простяг руку:

— Дай мені тютюну й паперу. — Він узяв простягнуту торбинку з тютюном і скрутив собі цигарку. — Вогнику… Дякую. — Він глибоко затягся димом і закашлявся. — Я втомився брехати їм, — мовив він нарешті. — А це і є, як на моє розуміння, справжнісінька брехня.

— Брехня? — повторив за ним Яма. — А хто тебе просить брехати? Процитуй їм «Нагірну Проповідь», коли тобі завгодно. Чи що-небудь з «Пополь-Ву» [19] «Пополь-Ву» — національна книга індіанців кіче (стародавнє плем’я доколумбової доби, від якого ведуть своє походження туземці Гватемали). Книга написана мовою цього племені й має часто символічний, затемнений зміст. або «Іліади»… Мені байдуже, що ти їм наплетеш — просто розворуши їх трошки і заспокой. Оце й усе, чого я прошу.

— А тоді що?

— Тоді? Тоді я візьмуся їх рятувати… а заразом і нас.

Сам задумливо кивнув:

— Ну, коли так… Але я трохи не в формі для таких штук. Звичайно, я знайду двійко істин, підпущу благочестя… Але мені знадобиться двадцять хвилин.

— Згода, хай двадцять. А тоді лаштуймось у дорогу. Завтра вирушаємо в Кайпур.

— Так рано? — спитав Тек.

Яма похитав головою.

— Так пізно, — відповів він.

Ченці сиділи на підлозі в трапезній. Столи були позсовувані до стін. Комахи кудись пощезали. Надворі лив і лив дощ.

Великодушний Сам, Просвітлений, увійшов і сів перед ченцями.

Зайшла Ратрі в одіянні буддійської черниці і під вуаллю.

Яма і Ратрі пройшли в кінець зали і теж присіли на підлогу. Десь примостився, аби послухати казання, і Тек.

Сам кілька хвилин просидів із заплющеними очима, а тоді мовив лагідно:

— У мене багато імен, та жодне з них нічого не важить.

Він трохи розплющив очі, але навіть не ворухнув головою. Ні на кого зокрема він не дивився.

— Імена не важливі, — провадив він. — Говорити — це називати імена, але не в цьому важливість. Буває, зненацька трапляється щось таке, чого ніколи раніш не траплялося. Бачачи це, людина вдивляється у дійсність. Вона не вміє розповісти іншим, що ж вона бачила. Проте інші бажають знати й питаються в неї: «А на що воно було схоже, оте, що ти бачив?» Тоді людина намагається пояснити своїм одноплемінцям. Приміром, вона бачила перший у світі вогонь. От вона й каже: «Воно червоне, як мак, але в ньому витанцьовують й інші кольори. Воно безформне, як вода, що розтікається всюди. Воно пекуче, як літнє сонце, тільки ще пекучіше. Воно живе якийсь час на уламку дерева, а тоді дерево щезає, ніби хто його з’їв, і лишається щось чорне й сипуче, мов пісок. А коли дерево щезне, то щезає й воно».

Отож ті, що слухають, повинні думати, ніби оте щось схоже на мак, на воду, на сонце, на те, що вони їдять, і на те, що вивергають із себе. Їм здається, ніби вогонь схожий на все те, що називав чоловік, який його бачив. Але самі вони вогню не бачили й не можуть знати, який він насправді. Вони можуть тільки знати про нього. Але ось вогонь знов і знов приходить у світ. Усе більше і більше людей його бачить. Минає час, і вогонь стає таким же звичним, як трава, хмари або повітря, яким вони дихають. Вони бачать, що він схожий на мак, але не мак, схожий на воду, але не вода, схожий на сонце, але не сонце, схожий на те, що їдять, і на те, що викидають, але він не те, він різниться від усього того, окремо взятого, або він усе те водночас. Отож вони дивляться на це нове щось і вигадують нове слово, аби його назвати. І називають його «вогонь».

Коли ж вони здибають людину, яка ще вогню не бачила, й заговорять з нею про вогонь, то вона не втямить, що вони мають на увазі. Тоді вони, в свою чергу, почнуть їй пояснювати, на що схожий вогонь, знаючи з власного досвіду, що кажуть їй не всю істину, а тільки частину слів, хай би навіть назвали вони всі слова, що існують на світі. Та людина має сама побачити вогонь, вдихнути його запах, погріти коло нього руки, зазирнути в його серцевину — або так і лишитись навіки в невіданні. Отож слово «вогонь» нічого не означає, слова «земля», «повітря» й «вода» теж нічого не важать. І слово «Я» не має значення. Жодне слово не є важливе. Проте людина забуває дійсність і пам’ятає слова. Що більше слів вона пам’ятає, то розумнішою вважають її товариші. Вона дивиться на великі зміни, що відбуваються у світі, але не бачить їх такими, як бачила людина, яка споглядала світ уперше. Назви речей злітають з її уст, і вона всміхається, смакуючи їх; вона гадає, що пізнає? речі з їхніх назв. Але й досі трапляється щось таке, чого донині не бувало. І сприймається й досі як чудо. Пишний обпалений цвіт опадає, лине потоком на край світу, вивергаючи попіл буття — і нема жодної з цих речей, що їх я назвав, а є все заразом, є сама дійсність, себто Безіменність.