Роджер Желязни - Бог Світла

Руки Ями міцно стисли йому горлянку, й обличчя в Мари, його щоки й чоло, розквітли вогнисто-червоними плямами. Око ось-ось вискочить з очниці, його зелений промінчик гарячково нишпорить довкола, шукаючи порятунку.

Мара впав навколішки.

— Годі, ясновельможний Ямо! — прохрипів він. — Чи ти хочеш заподіяти смерть самому собі?

Мара весь час змінювався, обличчя його розпливалося, наче віддзеркалення в неспокійному потоці.

Яма дивився згори й бачив своє власне обличчя, свої червоні руки, що вчепилися йому в зап’ястя.

— Ти впадаєш у розпач, Маро, тепер, коли життя покидає тебе. Адже Яма не дитина, що побоїться розбити дзеркало, яким ти став. Зроби останню спробу чи помри як людина — однаково кінець у тебе один.

Але Мара знову розплився й знову змінив свою подобу.

Цього разу Яма завагався й послабив хватку на горлі в Мари: йому на руки впали жіночі бронзові коси, померхлий погляд благав. Шию жінки прикрашало намисто з черепів із слонової кістки, ледь блідіше за її шкіру. Сарі в неї — кольору крові, а руки торкаються його рук — майже пестливо…

— Богине! — прошепотів Яма.

— Ти ж не вб’єш Калі… Дургу?.. — спитала жінка, задихаючись.

— І знову ти схибив, Маро, — прошепотів Яма. — Бо хіба ж ти не знаєш, що люди вбивають тих, кого любили? — Мовивши це, він стис руки, й захрускотіли, ламаючись, кості. — Будь проклятий десятиразово, — промовив Яма, міцно заплющивши очі. — Нового народження тобі не буде.

Руки його розтислися.

Високий, шляхетної статури чоловік лежав на підлозі коло ніг Бога Смерті, голова похилилась на праве плече.

Око склепилося навіки.

Яма перевернув тіло носаком чобота.

— Розкладіть поховальне вогнище й спаліть його тіло, — велів він ченцям, не повертаючи до них голови. — Та не пропустіть жодної дрібниці в ритуалі: сьогодні вмер один з найвельможніших.

Тоді він одвів погляд од справи рук своїх, крутнувся на закаблуках і вийшов з трапезної.

Того вечора поміж хмарами шугали блискавиці, й сипали дощем, наче ядрами, Небеса.

Вчотирьох сиділи вони у кімнаті нагорі вежі, що здіймалася з північно-східного рогу монастиря.

Яма ходив по кімнаті й зупинявся біля вікна щоразу, коли проминав його.

Решта всі сиділи, дивились на нього й слухали.

— Вони підозрюють, — казав він їм, — але не знають. Боги не зруйнують святилища іншого бога чи богині, аби не виявити перед людьми свого розбрату — принаймні аж поки впевняться, що справа варта заходу. А вони не впевнені, тому й перевіряють. Це означає: ми ще маємо час.

Вони закивали, і Яма повів мову далі:

— Брамін, що відцурався від світу в пошуках своєї душі, простував цим шляхом, його спіткав нещасливий випадок, і він помер тут навічною смертю. Тіло його спалено, а прах розвіяно над річкою, що несе свої води в океан. Отак це було… На ту пору в монастирі гостювали мандрівні ченці Просвітленого. Невдовзі після того випадку вони звідси пішли. І хто зна, куди вони помандрували?

Тек випростався як тільки зміг.

— Ясновельможний Ямо, — проказав він, — вигадка ця потримається тиждень, місяць — може, навіть довше, — та одразу розсиплеться вщент, тільки-но Владарі Карми візьмуться судити котрогось із нас, тут, у цьому монастирі присутніх, бо ж нікому не поминути Приймалень Карми. За цих обставин, гадаю, хтось таки може бути — зовсім невдовзі — покараний, і все через цей випадок. Що тоді?

Яма спокійно й ретельно скрутив цигарку.

— Все треба підлаштувати так, щоб моя вигадка перетворилася на правду.

— Хіба це можливо? Адже коли суддя стане вивчати розум якоїсь людини, то машина Карми відтворить усі події, пережиті цією людиною від самого малку протягом її останнього життєвого циклу; адже події ті закарбовані в мозку, й суддя читає з нього, як з пергаментного сувою.

— Все це так, — відповів Яма. — Але хіба тобі не доводилось чувати, Теку з Архівів, про палімпсест — пергаментний сувій, що його було використано, потім очищено й використано знов?

— Аякже, чував, але мозок — то не пергамент.

— Невже? — посміхнувся Яма. — Так то ж ти порівняв його з пергаментом, а не я. І що таке, по суті кажучи, правда? Вона така, якою ти її подаси. — Яма запалив цигарку й провадив: — Наші ченці побачили страшну й дива гідну картину: я постав перед ними в своїй справдешній Подобі і дав волю чародійству свого Атрибута. Мара зробив те саме — і це тут, у цьому монастирі, де ми відродили настанови агімси . Вони знають. Вони знають, що богам можна чинити таке, уникаючи тягаря Карми, але струс був сильний і враження глибоке. На довершення, вони будуть свідками ритуального спалення тіла. І саме в цей час та казочка, яку я вам оце розповів, має закарбуватися в їхніх умах як істина.