Кір Буличов - Оповідання

А тієї ж ночі трапилася надзвичайна подія. Троє з шістьох малюків утекли зі свого нового дому, проявивши при цьому велику кмітливість. Нас попередили, тому що Кер міг повернутися і додому. Але він не повернувся. Їх усіх спіймали біля космодрому, як вони примудрилися дістатися до нього — незбагненно. За ніч вони пройшли шістдесят кілометрів. А вони ж іще діти.

Утікачів повернули на базу, пояснили їм укотре, що ніхто, на жаль, не знає, в якій стороні знаходиться їх дім, вони, укотре, не звернули жодної уваги на ці слова і вмовляння. Ніби не чули.

Потім минуло три або чотири дні без будь-яких подій. Це не означає, що ми забули про Кера, ні, все-таки в будинку залишалося безліч слідів його руйнівної діяльності — і вранці четвертого дня, коли я піднялася за чимось в ту кімнату, де раніше жив Кер, а тепер батько вирішив зробити майстерню, Кер мирно спав на верстаку, підклавши під голову мішок зі своїми багатствами.

— Ах! — сказала я.

І дуже зраділа.

Він відкрив очиська і показав мені кулачок. Мовчи, мовляв.

— Ні в якому разі, — сказала я. — Ти ж рецидивіст. Всі хочуть зробити для тебе як краще, а ти всім робиш як гірше.

Кер зобразив повний відчай, уткнувся носом у мішок, але я продовжувала:

— Зараз тобі доведеться вирушати назад на базу, де живуть твої товариші, тому що через тебе турбуються люди…

Не знаю, що мене тягнуло за язик. Може, коли йому сказали, що потрібно від’їжджати, він надто швидко зібрав свій мішок і дуже вже хотів швидше забратися звідси?

Тут Кер стрибнув у відкрите вікно, і, коли я, спохопившись, що ж я роблю, кинулася за ним, його і слід прохолов.

На шум піднялася бабуся, яку мучили передчуття, а там прибігла і мама, тому що вже подзвонили з бази і сказали, що Кер і ще один малюк, який також жив неподалік від Москви, знову втекли.

Ми шукали Кера всією сім’єю, облазили сад, всі його потаємні куточки, але не знайшли. Виявив його батько. Кер, виявляється, непомітно повернувся до своєї кімнати і вже встиг розорити верстак, на якому йому спати незручно, показуючи цим, щоб йому повернули його ліжко.

Після довгих перемовин з базою нам дозволили залишити Кера у себе, раз уже він сам того хоче. А незабаром і решта малюків роз’їхалися по колишніх будинках. Лише двоє залишилися на базі. Певно, як розсудила бабуся, у своїх земних сім’ях вони не отримали тієї турботи, яку ми, тобто насамперед бабуся, змогли забезпечити нашому шибеникові. Бабуся марнославна, але, очевидно, це характерно для всіх бабусь, коли справа стосується їх онуків.

І ви гадаєте, що після всіх цих пригод Кер став спокійний, слухняний, почав вчитися і поважав старших? Як би не так. Все пішло майже як і раніше. Не зовсім як і раніше, тому що бабуся ввела до розряду покарань загрозу повернути його на базу, яку чомусь іменувала «притулком», і ця загроза діяла. І ще не зовсім як і раніше, тому що Кер трохи подорослішав, і я стала помічати, що він краде у мене відеоплівки і ночами крутить їх на своїй навчальній машині. Не знаю вже, що він у них тямив, але, напевно, йому було цікаво.

А загалом, хоч і став він членом нашої сім’ї, і думка про те, щоб він кудись виїхав, здається навіть смішною, рідним я його не відчуваю. Може, і тому, що він мені не пробачив маленької помсти того дня, коли втік з «притулку». З іншими членами нашої родини він, скажімо, лояльний, мені він — ворог номер один. І кілька разів, коли до мене приходили гості, він вдирався до кімнати і нахабно бешкетував, навмисно, щоб мені дошкулити. Щоправда, йому це не вдавалося, а якщо гості не лякалися його, а сміялися, то він швидко скисав і повз до себе в кімнату.

І ще одне: цього року Кер навчився літати. Спочатку він насадив собі ґуль, шугаючи з дерев і даху, а потім у нього стало виходити цілком пристойно, правда, він високо не піднімається і летить доволі повільно. Крила у нього відросли і нагадують мені крила найперших аеропланів. Але вони дуже тонкі і складаються на спині, немов хребет стародавнього ящера. Іноді він дозволяє бабусі почухати крило, розправляє його, і видовище це, доповім я вам, абсолютно фантастичне: уявіть мою інтелігентну стареньку, яка сидить у кріслі, напівзакрита сірим тонким крилом, біля ніг її розташувався справжнісінький чорт, який мружиться від задоволення. Кер соромиться, якщо хто-небудь побачить його в такій легковажній позі, шипить і вдає, що прийшов за книжкою або плівкою, а бабуся бурчить, що їм з Кером не дають поговорити по душах, хоча я присягаюся, що ні про що вони не розмовляють. Вони мовчать і насолоджуються самим процесом спілкування.