Кір Буличов - Оповідання

— Не те слово. Вранці встаємо, його ніде немає. Олег (мався на увазі мій тато) мало з глузду не з’їхав. А я пішла на кухню, тільки-но набрала на плиті код, як у Катеринки виникло передчуття. Вона зазирнула в шпару. Просто щастя, що я не встигла натиснути кнопку. Потім технік мені сказав, що під плитою температура піднімається до ста градусів.

— І він виліз?

— Нічого подібного. Він застряг. Лежить і шипить. Довелося демонтувати плиту. А технік сказав…

— Але мають же бути якісь світлі моменти, — наполягала Ельза.

— Жодного! — відрізала бабуся. — Але найстрашніше, я не уявляю, що він викине завтра.

— Пірне в сміттєпровід? — запропонувала як робочу гіпотезу Ельза.

— Це він вже робив. Катеринка спіймала його за задні лапи. Все доводиться тримати під замком, все перевіряти, все ховати. За останніх півроку я постаріла на десять років.

Останні слова бабусі не відповідали істині. Виглядала вона чудово. Боротьба з Кером додавала її життю певної гостроти. Мученицький вінець бабусю молодив.

І ось, прислухаючись до цієї неспішної бесіди і повзаючи при тому з скальпелем у зубах по слизькій підкладці, я намагалася уявити собі, що я нічого не знаю. Припустимо, я випадкова людина, Кера в очі не бачила. Ким він мені уявиться? Кошеням? Цуценям?.. Але вже зовсім не чортеням зі старої гравюри…

Мене вдома не було, коли батько привіз Кера. Я затрималася на тренуванні, тому і побачила його останньою.

Він сидів на столі і видався мені схожим на голодну, замерзлу мавпочку, що забула про жвавість і лукавство мавпячого племені. Він кутався в якусь сіру ганчірку, з якою нізащо не бажав розлучатися, і його світло-сірі очиська були злими і настороженими. Побачивши мене, він вишкірився, батько хотів його приголубити, але Кер відмахнувся від батька довгою, ламкою рукою. Затим незграбно зістрибнув зі столу і зашкандибав у кут.

— Ось, Катеринко, у нас поповнення сімейства, — сумно сказала бабуся, яка обожнює всіляку живність, але яку, як і мене, Кер страшенно розчарував.

Ще вчора ми були сповнені ентузіазму і передчували радісну і зворушливу зустріч з нещасним сиріткою, якого будемо голубити, ніжити і терпляче виховувати. І ось сирітка сидить у кутку, шипить, а з-під сірої ганчірки визирає краєчок недорозвиненого перетинчастого крила.

До зустрічі я знала про Кера стільки ж, скільки будь-який інший мешканець нашої планети. Його і ще п’ятьох таких самих малюків знайшли в рятувальній капсулі на орбіті навколо другої планети в системі, номер якої я, звичайно, забула. На планеті було поселення або база. База загинула за невідомих обставин. Корабель піднятися не встиг, але вони змогли повантажити свою дітвору в рятувальну капсулу і вивести її на орбіту. Може, вони розраховували, що до них прийде допомога, не знаю. Допомога не прийшла, а сигнали капсули були прийняті експедиційним судном «Вега». Малюки, коли їх знайшли, були ледь живі. Ось їх і привезли на Землю. Куди ще накажете їх везти, якщо дому в них тепер не було?

«Вега», зрозуміло, залишила на орбіті маяк. Отже, якщо прилетять рятувальники, вони знатимуть, куди евакуювали малюків.

Спочатку їх хотіли залишити в спеціальному інтернаті. Потім вирішили розподілити по сім’ях: малюкам потрібна постійна турбота і батьківська ласка. І мій батько отримав дозвіл узяти сироту на виховання. Я гадала тоді, що деякі мої подруги луснуть від заздрості. Наша сім’я виявилася майже ідеалом за представленими у ній професіями: батько — біолог, точніше, космобіолог, мама — медик, а бабуся — відомий фахівець-теоретик з дошкільного виховання.

Ось ми і стали жити разом. Якщо це можна назвати «разом», мені не хотілося б кривдити Кера, але некомунікабельність, що існувала між нами, була споріднена з тією, що виникає часом між людьми і дикими тваринами. Припустимо, ви селите у себе горностая. Тварина рухлива, сильна і гарна. Ви оточуєте його ласкою, годуєте його м’ясом удосталь, споруджуєте йому зручну постіль, але ви думаєте при цьому, що він якщо не сьогодні, то потім, через тиждень, місяць, відплатить вам взаємністю. Але він і сьогодні, і завтра, і післязавтра спокійнісінько кусає простягнуту руку, все краде, створює під подушками запаси гниючого м’яса і чекає тільки можливості, щоб утекти з дому, повернутися до голоду і невпевненості свого лісового існування. Він переконаний, що ви його ворог, що всі навколо його вороги, що заманили сюди, аби з’їсти. Ось таку аналогію можна було б провести і з Кером.