Кір Буличов - Оповідання

Найгірші його побоювання справдилися. Перед червоним оленем сидів навпочіпки величезний чорний плуг і намагався знищити малюнок. Лунін підняв бластер. Ще не пізно. Але не вистрілив.

Він помітив у лапі плуга шматок крейди. Лапа тремтіла від напруги. Сопучи, підвиваючи, скалячись, плуг дряпав крейдою на стіні. Якраз під червоним оленем. Він уже провів майже пряму горизонтальну лінію, від неї пішли короткі палички вгору. Паличок було чотири, різної довжини, одна з них не дістала до горизонтальної лінії, і плуг заходився тикати крейдою в стіну, намагаючись білими крапками з’єднати паличку з лінією, перш ніж продовжити свою виснажливу працю.

І Лунін зрозумів, що ж намагається плуг зобразити на стіні. Оленя. Того самого оленят, але білого і перевернутого догори ногами, убитого, такого, що став їжею.

Плуг узявся за завдання, яке виявилося йому не до снаги. Ані лапи його, ані очі не були підготовані до того, щоб знімати копії з творів мистецтва. І тим більше творчо перероблені копії.

Плуг водив шматком крейди біля кінця горизонтальної лінії — вийшла зірка. Це була голова оленя. Неважливо, що вона не була схожа на голову, — Лунін і плуг визнавали за мистецтвом право на умовність.

Плуг відсунувся від стіни, схилив морду набік і завмер, насолоджуючись спогляданням малюнка. У ньому зароджувалося марнославство. У паличках він бачив величезну, теплу ще тушу оленя і тому не шукав порівнянь з тим, що уміли робити знищені вороги. Тепер оленеві не втекти. Він повержений.

А Лунін відчув якусь дивну вдячність, мало не ніжність до чорної мавпи і зробив крок уперед. Плуг у цю мить озирнувся, немов шукав поглядом когось, хто оцінив би його працю. Погляди людини і плуга зустрілися.

І плуг забув про оленя. У тарелях червоних очей спалахнула безглузда злоба, шаленство і страх захопленого зненацька звіра. Еволюція, зробивши несподіваний крок вперед, була безсила ще утриматися на новій приступці, і крок був забутий. Не назавжди, звичайно.

Плуг жбурнув шматком крейди в Луніна — під рукою не виявилося нічого істотнішого. Шматок крейди відскочив до стіни, залишивши на грудях скафандра білу крапку. Лунін інстинктивно відсахнувся за виступ скелі.

А коли визирнув знову, побачив лише чорну пляму — спину плуга, що ломився крізь чагарники.

Чорна пляма зникла. Листя тріпотіло, немов під поривом вітру. Тріск хмизу стих.

Лунін обернувся до скелі. Камінь у тіні був бузковим, і на ньому світилися два олені. Червоний і білий.

З російської переклав Віталій Геник

Перекладено за виданням: БУЛЫЧЕВ К. Люди как люди. — М.: Молодая гвардия, 1975. — 288 с. — (Б-ка советской фантастики).

Мені запам’яталася одна розмова. Нічого в ній особливого — я таких розмов наслухалася сотні. Але тоді мені раптом спало на дуску, що сторонній людині нізащо б не здогадатися, в чому справа.

Моя бабуся сиділа в сусідній кімнаті і скаржилася на життя своїй подрузі Ельзі. Я до таких бесід відношуся позитивно: бабусі корисно виговоритися. Спеціально я не прислухалася, але робота у мене була нудна, механічна, і деякі фрази запали в голову.

Я повзала на колінах по підлозі з тюбиком у руці і скальпелем у зубах і підклеювала підкладку пузиря. Різниця між дилетантом і справжнім спортсменом-пузиристом полягає в тому, що дилетант стару підкладку викидає— невелика цінність. Професіонал склеїть підкладку власними руками і піджене пузир по собі так, що його конструктор не дізнається. Адже швидкість і маневреність пузиря залежать іноді від таких невловимих дрібниць, що просто чудуєшся. Ми всі такі — професіонали. Якось я була на зборах, поряд тренувалися велосипедисти — славний пережиток зорі механічного століття. Ви б подивилися, як вони шанували, перекроювали, свердлили свої машини.

І тут я почула голос бабусі:

— Іноді у мене руки опускаються. Вчора він стрибнув на верхню раму телеекрану і з такою люттю відламав її, що я боялася — втратить пальці.

— Це жахливо, — погодилася подруга.

Усе життя у бабусі стаються події, і все життя Ельза висловлює бабусі співчуття.

Вони побалакали трохи, я не чула про що, потім голос бабусі знову проник у мою кімнату:

— Я гадала, ми його ніколи не дістанемо з-під плити. Там шпара крихітна. А він умудрився забратися в неї вночі, поки всі спали.

— Ти, напевно, страшно перехвилювала?