Кір Буличов - Оповідання

Зі мною він спілкуватися не хотів.

Минуло місяці три від смерті бабусі, і наше життя начебто увійшло в колію. Кер все частіше пропадав у свого співвітчизника, той теж до нас прилітав. Вони йшли далеко від дому, у ліс, про щось балакали, і мені їх було шкода.

Іноді Кер прилітав зі мною на тренування. Йому, певно, подобалося дивитися, як ми ганяли в пузирях. Він найчастіше залишався у флаєрі, спостерігав за мною з віконця, і я завжди відчувала його погляд. Одного разу він чомусь занепокоївся за мене, або мені хотілося так думати, підняв флаєр і злетів.

Перепало за це мені — вважається, що флаєр може пошкодити кулю, хоча це чиста теорія. Інструктор читав мені нотацію. Він чудово знав, що я тут ні до чого, але читав, щоб приструнити Кера. Кер відразу полетів, навіть не подумавши, що мені теж потрібний флаєр, щоб повернутися додому. І місяць після цього на аеродромі не з’являвся. Потім відновив свої поїздки зі мною.

У липні ми вирушили на змагання до Криму. Там у Планерній чудові висхідні потоки. Ми з Кером підігнали мій пузир, перевірили кожен квадратний міліметр, ставка була висока — якщо я увійду до трійки, значить, я увійду до збірної. Кер знав про це.

Коли ми вранці вивантажилися в долині, я довго стояла, видивлялася в небо, я завжди люблю видивлятися на летючі пузирі. Вони здавалися повітряними кульками, утраченими незграбними малюками, вони відсвічували мов мильні бульки, і людей усередині пузирів було майже не видно.

Учасників на ті змагання зібралося чоловік триста, не менше. Деякі прибули здалеку. Просто над моєю головою тягнувся ланцюжок пузирів київської команди. Мені друзі ще в Москві казали про їх кулі: їх кулі більші за розміром, аніж наші, і здавалися смугастими — червоними з жовтим. Зсередини вони, звичайно, прозорі, але зовні барвисті. Кияни сильні в групових змаганнях. Їх кулі кріпляться одна до одної з льоту, немов прилипають, і миттєво перебудовуються в ланцюжки, кола, хрести, розсипаються, мов розірвана нитка бісеру, і знову безпомилково знаходять сусіда. Я знаю, як складно працювати у фігурному літанні, сама більше року була в московській команді, поки не перейшла в одиночки.

Потім я замилувалася таджиками слаломістами. Одна за одною їх кульки ковзали між вигадливо натягнутими тросами траси, завмирали на мить, падали вниз і спіраллю злітали до неба. Хотілося навіть примружитися, щоб розгледіти тонкі ниточки, за які їх тягнув, мов маріонетки, невидимий ляльковод. І тут-таки я побачила блакитну, відому тут кожному, кулю Раджендри Сингха — швидкісного аса, торішнього чемпіона, мого суперника. Сингх своїх карт не розкривав, ширяв неквапом над полем, немов злетів, щоб помилуватися природою. Я помахала Сингху, хоча навряд чи він міг упізнати мене з висоти.

Я підійшла до знайомого хлопця з ленінградської команди. Він щойно вліз у пузир і не встиг ще застебнутися. Пузир здавався прозорою ганчіркою, пластиковим мішком.

— Допоможи мені, — сказав ленінградець.

Тут він побачив Кера, раніше вони не зустрічалися, і здригнувся від несподіванки.

— Ой, — сказав він. — Що це?

Кер образився, насупився, він такого фамільярного звернення не терпів. Я вилаяла ленінградця:

— Хіба так можна? Ти до нього як до песика звернувся.

— Я нічого такого не сказав. А він звідки?

— Це мій брат, — сказала я.

— Рідний? — не вгавав ленінградець, який усе ще не міг утямити, що я не маю наміру жартувати.

Я краєм ока стежила за Кером, але його побачили хлопці з моєї команди, вони його знали і нещадно експлуатували. Це було краще, ніж розчулення чи здивування. Я почула, як Свєта Сахніна крикнула йому:

— Кере, любий, ти чого такий сумний? Піднімися метрів на п’ять, перевір напрям потоку.

Той слухняно злетів у небо і почав ширяти, піднімаючись вище і опускаючись, а мій ленінградець дивився на це роззявивши рота. Тоді я сказала йому:

— Залізай всередину. Скільки я маю тебе чекати.

Я, слід сказати, пишалася Кером і з кожним днем все більше виповнювалася впевненістю у тому, що він по-своєму гарний, як гарне будь-яке функціонально влаштоване тіло.

Ленінградець, продовжуючи дивуватися, забрався у свій пластиковий мішок. Я задраїла йому верхній люк, і він почав надувати свій пузир. Він перевірив гвинт — той нормально відпрацював на холостому ходу, махнув мені рукою, щоб я відчепила баласт. Я зняла гирку, пузир різко злетів у повітря і завис над моєю головою. Ленінградець висів усередині пузиря, мов павук у павутинні, і я помітила, що кріплення у нього розміщені не дуже надійно. Ленінградець накренив пузир, перевіряючи його маневреність, гвинт ззаду перетворився на виблискуюче коло, і пузир пішов угору, набираючи висоту.