Кір Буличов - Оповідання

— Готуйтеся зустрічати гостя, — сказав капітан.

Через півтори години Драч перейшов по сполучному тунелю на корабель. Невагомість заважала йому координувати рухи, хоча не завдавала особливих незручностей. Йому взагалі мало що завдавало незручності. Тим паче, що команда поводилася тактовно, і жартів, яких він побоювався, позаяк дуже втомився, не було. Час перевантажень він провів на капітанському містку і з цікавістю розглядав змінну вахту в амортизаційних ваннах. Перевантаження продовжувалися досить довго, і Драч виконував обов’язки добровільного сторожа. Він не завжди довіряв автоматам, оскільки за останні місяці не раз виявляв, що сам надійніший від них. Драч ревно стежив за пультом і навіть у глибині душі чекав приводу, щоб втрутитися, але приводу не випало.

Про помаранчевий сік він мріяв до самої Землі. Як на зло, помаранчевий сік завжди стояв на столі в кают-компанії, і тому Драч не заходив туди, щоб не бачити карафи з пронизливо-жовтою рідиною.

Драч був єдиним пацієнтом доктора Домбі, якщо взагалі Драча можна назвати пацієнтом.

— Я відчуваю неповноцінність, — скаржився докторові Драч, — через цей клятий сік.

— Не у соці справа, — заперечив Домбі. — Твій мозок міг би придумати інший пункт. Наприклад, мрію про м’яку подушку.

— Але мені кортить помаранчевого соку. Вам цього не зрозуміти.

— Добре ще, що ти говориш і чуєш, — сказав Домбі. — Грунін обходився без цього.

— Відносна утіха, — відказав Драч. — Я не потребував цього декілька місяців.

Домбі був стривожений. Три планети, вісім місяців диявольської праці. Драч на межі. Треба було скоротити програму. Але Драч і чути про це не хотів.

Апаратура корабельної лабораторії Домбі не годилася, щоб серйозно обстежувати Драча. Залишалася інтуїція, а вона тріщала, мов лічильник Гейгера. І хоча їй не можна було цілком довірятися, на першому ж сеансі зв’язку доктор відіслав до центру багатослівний звіт. Геворкян супився, читаючи його. Він любив стислість.

А у Драча до самої Землі був кепський настрій. Йому кортіло спати, і короткі напливи забуття не освіжали, а лише лякали нав’язливими кошмарами.

Мобіль інституту біоформування подали впритул до люка. Домбі сказав на прощання:

— Я вас відвідаю. Мені б хотілося зійтися з вами ближче.

— Вважайте, що я посміхнувся, — відказав Драч, — ви запрошені на берег блакитного озера.

У мобілі Драча супроводжував молодий співробітник, якого він не знав. Він почував себе ніяково, йому, либонь, було неприємне сусідство Драча. Відповідаючи на питання, він дивився у вікно. Драч подумав, що біоформіста з хлопця не вийде. Драч перейшов наперед, де сидів інститутський шофер Полачек. Полачек був Драчеві радий.

— Не думав, що ти виберешся, — сказав він з підкупливою відвертістю. — Грунін був не дурніший від тебе.

— Все-таки обійшлося, — відповів Драч. — Втомився лише.

— Це найнебезпечніше. Я знаю. Здається, що все гаразд, а мозок відмовляє.

У Полачека були тонкі кисті музиканта, і панель пульта здавалася клавіатурою рояля. Мобіль йшов під низькими хмарами, і Драч дивився убік, на місто, намагаючись вгадати, що там змінилося.

Геворкян зустрів Драча біля воріт. Огрядний, носатий старий з блакитними очима сидів на лавці під вивіскою «Інститут біоформування АН СРСР». Для Драча, та й не лише для Драча, Геворкян давно перестав бути людиною, а перетворився на поняття, символ інституту.

— Ну ось, — сказав Геворкян. — Ти зовсім не змінився. Ти чудово виглядаєш. Майже все закінчилося. Я кажу майже, тому що тепер головні турботи стосуються мене. А ти гулятимеш, відпочиватимеш і готуватимешся.

— До чого?

— Щоб пити цей самий помаранчевий сік.

— Отже, доктор Домбі доніс про це і справи мої геть погані?

— Ти дурень, Драчу. І завжди був дурнем. Чого ж ми тут розмовляємо? Це не найкраще місце.

Вікно у найближчому корпусі розчинилося, і звідти визирнули відразу три голови. По доріжці від другої лабораторії біг, з неуважності захопивши з собою пробірку із синьою рідиною, Димко Дімов.

— А я не знав, — виправдовувався він, — мені тільки зараз сказали.

І Драча охопив блаженний стан блудного сина, який знає, що на кухні тріщать дрова і пахне смаженим телям.

— Як же можна? — нападав на Геворкяна Дімов. — Мене повинні були повідомити. Ви особисто.

— Які вже тут таємниці, — відповідав Геворкян, ніби виправдовуючись.

Драч зрозумів, чому Геворкян вирішив обставити його повернення без помпи. Геворкян не знав, яким він повернеться, а послання Домбі його стривожило.