Володимир Шитік - Остання орбіта

— Яка різниця? — Вітя не розумів, чим незадоволений Павло.

— Різниця є, — відповів Павло. — Наука вважає, що Марс старший за нашу планету. Отже, він давно повинен був пройти цю фазу розвитку…

Люди довго бродили по марсіанському лісі, потім вийшли до річки, але так і не зустріли жодної живої істоти.

Берег і дно річки були такі ж тверді, як і озерні.

— Тут, певно, не обійшлося без каменярів, — сказав Вітя.

— Так. Мимоволі пригадаєш наші гіпотези про штучне походження марсіанських каналів, — погодився Павло. — Але ж іноді переконуєшся, що кращого майстра, аніж сама природа, не знайдеш. Хіба мало доказів цьому ми зустрічали на Землі?

— То — Земля. А тут все інше, — тепер уже і Вітя налаштувався на серйозний лад.

Павло розумів, що вони не зможуть пояснити всі ці явища. Зроблять це спеціальні експедиції, які проведуть фундаментальні дослідження. Він так і сказав Віті:

— Наше завдання реєструвати факти. І що більше їх наберемо, тим легше буде тим, хто прийде після нас.

А час не стояв на місці. Наближалася ніч, і потрібно було поспішати до ракети.

Вони не відразу знайшли свій всюдихід. Орієнтири тут були незвичні.

Виїжджали з таким відчуттям, немов якусь важливу і потрібну справу кинули недоробленою.

Сутеніло швидко. Жоден з двох марсіанських місяців не встиг ще піднятися над обрієм. Яскраві прожектори-фари всюдихода вихоплювали з темряви низини і горби. Павло ледве встигав вибирати дорогу.

— Там, на Землі, люди уявляли собі, як прилетять на Марс, побачать його фантастичні пейзажі, оповиті холодним сріблястим блиском зірок або якогось загадкового випромінювання. А тут дивишся на ці горби, і здається, що ти де-небудь в районі Поволжя. Такий же горбистий степ і нічого таємничого… — Павло замовк на півслові.

Попереду, трохи лівіше від їх напрямку, промінь прожектора ковзнув по чомусь чорному і блискучому.

Павло різко повернув машину і додав газу. Але тепер попереду вже не було нічого. До болю в очах вдивляючись в дорогу, Павло вів всюдихід на повній швидкості. Через хвилину на піску затемніли в світлі фар знайомі ямки.

— Я наздожену! — крикнув Вітя, хапаючи рушницю.

— Сиди, — наказав Павло. — Ти знаєш, хто це?

— Але ж і ви не знаєте.

— Ось тому ми і не маємо права стріляти, навіть захищаючись. Рушниця — це тільки на крайній випадок. Ми з тобою тут не просто Гуща і Осадчий, ми представники людей, і з нашої поведінки марсіани, якщо вони є, судитимуть про людину Землі. Розумієш?

Той, кому належали сліди, зник. Люди переслідували його кілометрів п’ять, потім повернулися.

— Ех, невдача!.. — Вітя був у відчаї.

Павло засміявся:

— Навпаки, успіх. Ми дізналися, що тут є життя. А це — головне!

Бурмаков дуже зрадів їх поверненню. Навіть не розпитуючи, допоміг роздягнутися Віті, потім став готувати вечерю. І лише нагодувавши, вислухав їх.

— Його шукатимемо, Степане Васильовичу? — запитав Вітя.

— Марсіанина? Будемо, обов’язково будемо. А ти, Вітю, не втомився? Ні? Ну, то завтра знову полетимо удвох.

… За ілюмінатором, у нескінченній пітьмі, в тисячі кілометрів звідси проносилися марсіанські пустелі, крапки водойм, невеликі ліси, населені якимись загадковими істотами. А тут, на кораблі, овальні плафони випромінювали рівне штучне світло, що містить ультрафіолетові промені. Воно освітлювало людей, меблі, стіни з усіх боків, не даючи тіні. Затишно і хитрувато підморгували контрольні лампочки на пультах, м’яко гуділи реле автоматичних лабораторій. І не потрібно було ховатися в скафандри, смоктати з трубки рідку їжу. Можна було взяти склянку і напитися, відламати і пожувати шоколадного концентрату, звичайною ложкою поїсти смачного борщу, в якому плавають зірочки жиру.

Павло перейшов у м’яке крісло, що стояло біля стіни, і з насолодою відкинувся на спинку. Позначилася дводенна напруга. Свідомість, отримавши перепочинок, із задоволенням відключилася від довкілля. Бурмаков і Вітя про щось тихо розмовляли, а він лише вловлював окремі слова. Марс. Із Землі він здається червоним мідячком. Земля… Павло мимоволі подивився на годинник, що показував московський час. У Мінську зараз був ранок. Павло закрив очі і побачив знайому вулицю, третій під’їзд десятого будинку. Відчинилися двері. Але ще раніше почувся дрібний перестук каблучків блакитних черевичків. Обов’язково блакитних, тому що Валя була модниця, а зараз, під час космічних польотів, блакитний колір вважався у жінок наймоднішим. Зробивши крок на асфальт тротуару, Валя, як завжди, озирнулася. Це вона чекала його, Павла!