Володимир Шитік - Остання орбіта

Павло зітхнув. Бурмаков і Вітя з тривогою подивилися на нього.

— Задумався, — винувато сказав Павло.

— … космонавти! — раптом захрипів динамік прямого зв’язку із Землею, і вже виразно почулося: — Незвичайні обставини примусили викликати вас не за графіком.

Космонавти перезирнулися. Позачергова передача могла означати перш за все біду.

— … Нам вдалося встановити, що Марс входить у густу метеоритну зону. Відсутність щільної атмосфери навколо Марса створює для вас серйозну небезпеку. Метеорити в більшості своїй досягнуть поверхні планети. Радимо негайно покинути район Марса. Підтвердіть прийом.

Бурмаков відразу ж написав відповідь, передав її в машину, яка повинна була закодувати радіосигнал і короткими імпульсами посилати на Землю, поки приймальні станції не підтвердять, що повідомлення прийняте.

— Земля чекає, що ми скажемо, — якимсь урочистим голосом заговорив Бурмаков. — На космічних кораблях така традиція: важливі рішення ухвалюються після обговорення. Першим починає наймолодший. Давай, Вітю. Хочу попередити, що якщо хтось з нас захоче, ми відразу ж повернемося на Землю. І нам ніхто не дорікне. Ми зробили чимало.

— У нас поки що достатньо часу, — Вітя встав. — Ми винні ще хоча б раз побувати на Марсі.

— Вірно. — Павло став поряд з Вітею.

— Згоден! — обняв їх Бурмаков. — Але я хочу попередити: це — небезпечно.

— Нам не вперше ризикувати, — відповів Павло. — Залишаємося.

І знову Марс показав себе з несподіваного боку. Цього разу Бурмаков і Вітя, досліджуючи відкриту минулого разу западину, прилетіли в гори. Під ракетою попливли дикі вершини, обривисті, глибокі ущелини.

— Дивися, Вітю, — показав Бурмаков, — ці гори, мабуть, на багато сотень мільйонів років старші від нашого Уралу.

Тут все мало свій вимір, і Вітя не здивувався цифрам, які назвав командир. Але гори не викликали в нього захоплення. Скелясті, без єдиної ознаки рослинності… На них, очевидно, немає нічого живого, як і в тих пісках, що засипали майже всю поверхню Марса.

— Мені здається, що тут ми знайдемо ту істоту, яка втекла від вас вночі.

— Чому ви так думаєте? — запитав Вітя. — Певніш за все марсіанин живе десь в лісі.

— Ні у лісі, ані в воді його немає. Інакше ви обов’язково наткнулися б на ознаки його житла. Не вміючи будувати, він повинен ховатися в печерах.

Ракета опустилася в самому центрі гір. У космонавтів був досконалий всюдихід. Він не мав ні коліс, ні гусениць. У нього були ноги — шістнадцять пар ніг, які несли його плавно, без поштовхів на дорозі будь-якого рельєфу. Електронне управління, сполучене з локаторною системою, миттєво вловлювало будь-які нерівності і так само миттєво давало команду ногам. Всюдихід міг і бігати, і ходити, і повзати, і навіть перелазити через невисокі перешкоди. Але використовувати всюдихід тут годі було й думати. Скелі і гори були крутими, високими. Узявши альпіністське спорядження, Бурмаков і Вітя стали спускатися в найближчу ущелину. Йти було легко, значно легше, ніж у горах Кавказу або Алатау. Коли на дорозі траплялася перешкода, м’язи землян дозволяли без особливих зусиль стрибати на п’ять-шість метрів.

Години через півтори, знайшовши зручний рівний майданчик, Бурмаков і Вітя зробили привал. Навколо стриміли скелі, міцні, голі, мов скелети.

— Може, повернемося? — запропонував Вітя. — Дуже вже мертво тут.

— Повернемося? — Очі Бурмакова загорілись. Йому пригадалася перша подорож на Місяць, роки юності, надій, відкриттів. Він вірив, що і тут зустрінеться багато цікавого. І цю віру академік хотів передати Віті. — Повернемося, звичайно. Але спочатку зійдемо на ту вершину. Бачиш?

Гора, на яку вказував академік, панувала над всією навколишньою місцевістю. Вони підійшли вже близько до неї, як раптом затремтіло повітря, немов хтось почав відпомповувати його небаченим могутнім компресором. Бурмаков і Вітя притиснулися до скелі. А гори вже ревли, гуркотіли, тремтіли. Мить, і величезна вогняна куля, залишивши за собою широку виблискуючу смугу, описала дугу і впала в ущелину. Незвичайної сили вибух потряс гори.

Через хвилину все замовкло. А люди ще довго лежали і дивилися, як поволі згасали розкидані вибухом різноколірні вогники на фіолетовому небі, що ще більше потемніло.

— Що це? — перелякано прошепотів Вітя.

— Здається, перша ластівка, метеорит. Якраз час тікати. — Бурмаков з жалем подивився в той бік, де підносилася гора.

— Не зволікатимемо, — підхопився Вітя. — Вже небагато зосталося. Не впаде ж ще один метеорит саме сюди.