Володимир Шитік - Остання орбіта

— Молодець! — похвалив хлопця Бурмаков.

Небо раз у раз спалахувало. Прилади, що визначали радіоактивність середовища, тривожно гули, і їх стрілки наближалися до крайньої червоної риски. Бурмаков стурбовано поглядав на індикатори і мимоволі поспішав. Напевно, вони потрапили майже в самий епіцентр космічного атомного вибуху, який щойно відбувся на їх очах. Бурмаков подумував уже, чи не краще повернутися, коли радіація стала поступово спадати… Костюми могли поки що захистити людей від шкідливих випромінювань.

Поблизу гора не здавалася такою високою. До вершини залишалося метрів двадцять, але з того боку, звідки вони прийшли, не можна було підступитися. Кам’яний схил був гладким, неначе відполірованим.

Вони поволі пішли навколо гори. Бурмаков заліз на невеликий виступ, подивився в ущелину, де впав метеорит. На місці падіння зяяла величезна глибока вирва.

— Ось, напевно, таким був і Тунгуський метеорит, про який склали стільки легенд, — задумливо сказав він. — Ось вона — велич природи, могутня і незвідана сила Всесвіту. Чи не ці спалахи ми іноді бачимо на Марсі з Землі?

Вони трохи постояли в задумі.

— Ну, ходімо до ракети, — сказав Бурмаков, хоч самого страшенно вабило вперед. І, поправивши за плечима мішок, він не витримав: — Тільки обійдемо спочатку гору з того боку.

— Вітю!.. — закричав раптом академік, не зробивши й десяти кроків, і щосили затряс хлопця за плечі. — Вітю!..

Наляканий Вітя подивився на гору і… обімлів. На вершині, рвонувшись до неба, застигла незрозуміла чи то постать, чи то дерево.

— Схоже на пам’ятник, — сказав Вітя, націлюючись кіноапаратом.

— Кому? Чий? — Щохвилини зриваючись, падаючи, Бурмаков поповз угору.

Це, очевидно, був пам’ятник. Але незвичайний, загадковий. З блискучого ясно-жовтого постаменту, який, здавалося, глибоко і міцно вріс у кам’яне ложе гори, тягнулися вгору переплутані спіралевидні гілки, унизані сріблястими листочками.

Щось знайоме раптом промайнуло в цій фігурі, коли Бурмаков, розгублений і збентежений, обійшов її. Галактика? Так, це дуже схоже на астрономічний макет. Але що хотіли цим сказати ті, хто створив його — величний і непохитний, здатний вистояти нескінченно довго перед натиском всіх можливих сил стихії? Поглинений цією думкою, Бурмаков не відразу помітив металеву плиту внизу. А помітивши, здивувався ще більше. На чорній блискучій плиті була зображена схема… Сонячної системи. Тільки чогось в ній не вистачало? Бурмаков навіть притулився до скелі, у нього затремтіли ноги. На схемі було вісім планет і два сонця. Одне — наше, друге — ледве жевріюче, згасаюче — на місці Юпітера.

Думка Бурмакова гарячково закружляла. Два сонця — неймовірно, але, мабуть, збагненно. Не дарма ж висловлюються припущення, що на поверхні Юпітера і досі температура складає сотні тисяч градусів, а в його бездонних надрах під фантастичним тиском у мільйони атмосфер відбуваються ядерні процеси. Це можливо, тому що Юпітер остигає. Але, здається, в схемі чогось не вистачає. Так, так. Першим від Сонця йде Меркурій, потім Венера, ось Земля, далі Марс, за ним Юпітер… Ні, між ними планета. Ага, це, напевно, міфічний Фаетон, а тут горить Юпітер, там Сатурн в кільці, Уран, Нептун. Дев’ять… Невже?..

— Вітю! Перерахуй всі планети Сонячної системи! — закричав академік.

Здивований хлопчик назвав їх.

— А де Плутон? — задихаючись, перепитав Бурмаков.

— Після Нептуна.

— Ні, немає, кажу тобі! — кричав Бурмаков, забувши, що Вітя не бачить схеми і не розуміє його.

Спантеличений Вітя попросив:

— Опустіть трос, я вилізу до вас.

— Га?.. — зрозумів нарешті Бурмаков. — Давай швидше. Бо, певно, думаєш, що збожеволів старий. Є від чого…

— Люди? — прошепотів, піднявшись, Вітя. — Коли?

— Якби я знав! — Бурмаков вже відчув себе спроможним аналізувати факти, дивитися на них холодними очима дослідника.

Ті, хто ставив пам’ятник, врахували все, або майже все. Минуло, мабуть, багато-багато часу, а він стояв як свідчення безмежної сили розуму, посилаючи нащадкам звістку з далекого минулого. Ні час, ані що інше не здолали його. Він тільки глибше вростав в своє кам’яне ложе, стаючи стійкішим і могутнішим. З чого він зроблений? Бурмакову не вдалося відколоти ані від постаменту, ані від плити жодного шматочка матеріалу, що встояв цього разу і проти зусиль людини.