Володимир Шитік - Остання орбіта

Згодом він ніяк не міг пояснити, чому саме вибрав мох. Але як би там не було, це його і врятувало. Буран, який насувався суцільною стіною, дійшовши до краю мохового болота, раптом втратив силу: на літак насувалася біляста імла з дрібних піщинок. Навколо посвітлішало.

Буря стихла, і через мить Бурмаков був уже в повітрі, поспішаючи до ракети.

Радіо заговорило раптово, передавши з півслова стривожені вигуки Павла:

— … відайте, відповідайте!

— Здається, можна і відповісти, — пожартував Бурмаков. — Буря відступила…

— Відступила? — глухо пролунав голос Віті.

— Так. Але де ти?

— Біля ракети.

— А де ракета?

— На місці.

— На місці? Гм. А де ж тоді те місце? Я скоро вимушений буду сісти. Дай пеленг. О, ти, виявляється, тут.

Пеленг показав, що літак знаходиться прямо над ракетою, але її не було видно. Внизу, скільки окинути поглядом, розстилалася марсіанська пустеля. Вийшовши з літака, Бурмаков навіть почухав потилицю: не розумів, що трапилося.

— Міраж, чи що? — запитав він.

— Степане Васильовичу, — почувся голос Віті, — мене засипало. Але я зараз увімкну мотор всюдихода. Дозволяєте?

— Давай. — Бурмаков зрадів: всюдихід був розрахований на те, щоб вибиратися з піщаного полону.

Через деякий час ґрунт під ногами у Бурмакова заворушився, і він мимоволі відступив убік. З вирви, що утворилася, поблискуючи сріблом, виповз всюдихід. Легко розвернувшись, він зупинився біля літака. Вітя вискочив і відразу опинився в обіймах Бурмакова.

— Розкажіть, що трапилося? — наполегливо питав Павло.

— Зараз, Павле Костянтиновичу, зараз. Потерпіть трохи, про все розповімо…

Всі були цілі, все виявилося гаразд, і Бурмаков заспокоївся.

— Так. Вочевидь, вся загадка в невідомих електромагнітних завихреннях. Ви помітили, що сьогодні ми чули один одного дуже погано, тоді як минулого разу радіо працювало бездоганно. Так от, ні ви, ані я не звернули на це уваги. Не знаю, чи є тут взаємозв’язок. Незабаром почався буран. Страшно було, га, Вітю?

— Ні. Наповзло якесь місиво, я навіть не відразу відчув, — вступив у розмову Вітя. — Та й вітру, здається, не було, тому що пісок не сильно бив в стінки всюдихода, а так, шелестів тільки. Але його був багато. Ракету засипало відразу.

— Дивно, — задумався Бурмаков, — мені здавалося, що буря насувається з величезною швидкістю.

— А може, це просто оптичний обман? — висловив думку Павло.

— Ні, вітер був ураганний, я міряв, — відповів Вітя. — Мені здається, справа тут в іншому. На Марсі все легше, ніж на Землі, в два з половиною рази. Тому ми і не відчуваємо ні сильних ударів порошинок, ані тиску вітру.

— Очевидно, ти маєш рацію, Вітю. Молодець, — похвалив його Бурмаков.

— Значить, ці бурани не такі небезпечні, як ми думали раніше?

— Поки що рано робити висновки, Павле Костянтиновичу, — сказав Бурмаков. — Ми не знаємо ні характеру буранів, ні їх сили, ані природи. Ні, краще бути від них якнайдалі, Павле Костянтиновичу. Зараз я вам пошлю радіонаведеним зондом зразки моху, який тут зустрів. А ми покочуємо ще. Робіть там аналізи.

— Охоче, а то занудьгував без роботи.

— Нічого, нічого. Вистачить Марса і на вашу частку.

Поки відкопали ракету, довелося попітніти. Бурмаков вирішив перевести її кудись на моховий покрив, щоб випадково буран не засипав знову. Посадку вирішили зробити на північ від того місця, де Бурмаков вже побував.

Мохам не було кінця, ніби морю. Ракета вже не раз, випускаючи свої сталеві ноги-опори, опускалася на поверхню, а характер пейзажу не мінявся. Бурмаков і Вітя брали проби, посилали їх Павлові для аналізу і мчали далі. Мох помалу ставав схожим на якусь папоротеву рослину і слався низько над ґрунтом.

— Ви помічаєте, Степане Васильовичу? — сказав на одній із зупинок Вітя. — Рослини витягуються в одному напрямі, з півночі на південь.

— Так. Але яка життєва сила направляє їх так? Ураганні вітри чи волога, що поступає від снігового покриву полюса?

— Ми побуваємо на полюсі?

— Обов’язково. Тільки з південного зараз сповзає крижана шапка. Там літо.

А сонце тим часом опускалося все нижче. Щоправда, воно було, за земним розумінням, ще досить високо над обрієм. Але, незважаючи на це, вже стемніло. Сутінки насувалися зі сходу. Вони були якісь чорні, заквітчані яскравими зірками-намистинками. Сонце тут не мало земної сили.

Вітя подивився на чорне небо і пересмикнув плечима:

— Не хотів би я ночувати тут самотою.

Бурмаков пригадав, як залишався наодинці на пустельному мертвому Місяці, і зітхнув, нічого не відповівши.