Володимир Шитік - Остання орбіта

Прилади показували, що з півдня дме слабкий вітер. Бурмаков пішов в південному напрямі, щоб подалі від ракети узяти пробу чистого повітря.

Туман остаточно розсіявся. Стояв марсіанський полудень. На дивовижному, синьо-фіолетовому небі — маленьке, незвичного вигляду тьмяне сонце — якась неправильна куля з короткими і товстими жовтими променями. Його тепло погано відчувалося навіть тут, в екваторіальній зоні. А навколо, скільки сягав погляд, тягнулася мовчазна, плоска, цегляного кольору мертва пустеля.

Бурмакову стало сумно. Хіба про таке він мріяв? Засмучений, він забув, що спеціально вибрав зону великих пустель, що вже одне те, що він знаходиться тут, — факт, що граничить з межею людської фантазії. І навіть якщо він не знайде тут більше нічого, то цього, досягнутого і побаченого, цілком досить, щоб пізнати величезну частину природи чужої планети.

Але слід було щось робити. Бурмаков зібрав зразки піску, в декількох місцях відламав шматки кам’яних порід, наповнив повітрям колби і пішов до ракети. Підійшовши до люка, він обернувся. Ті ж нескінченні піски…

З досадою закрив за собою люк.

Незабаром ракета стрімко злетіла вгору.

— Гадаю, зневірюватись рано, — заговорив Павло, вислухавши Бурмакова, коли той повернувся на корабель. — Ми самі бачили, що на Марсі є не тільки мертві піски. Шукатимемо.

Бурмаков посміхнувся:

— Ви умовляєте мене, наче я відмовляюся. Я знаю: нас чекають такі цікаві знахідки, що навіть уявити їх не вистачить фантазії. Багато що ми знайдемо. Тільки в одному я якось втратив упевненість: не сподіваюся, що тут є розумне життя. Якби ви побачили цю мертву тужну пустелю!..

— Ви це стверджуєте, навіть не дочекавшись результату аналізів? — показав Вітя на автоматичні лабораторії.

— Так. Але що б вони не показували, слід готуватися до наступних відвідин. Полетимо ми з Вітею.

На шкалі пульта автоматичної лабораторії заблимав зелений вогник. Дослідження було закінчене. Бурмаков зібрав таблиці і діаграми, що виповзали з-під пера осцилографів, і розклав їх на столі.

— Подивимося і зробимо висновки!

Комусь іншому ці графіки і діаграми з різноколірними прямими і ламаними лініями не сказали б нічого. Бурмаков же читав їх, як звичайну книгу. Через декілька хвилин він відсунув стрічки з результатами досліджень на край столу.

— Ну? — в один голос запитали Павло і Вітя.

— Втішного мало, — сказав Бурмаков і замовк.

— Степане Васильовичу! Не тягніть!

Бурмаков нахмурив брови:

— Атмосфера складається з тих самих компонентів, що й земна. І, уявіть собі, щільніша, ніж ми очікували. Особливості марсіанської атмосфери такі, що вона поглинає сині промені, тоді як земна їх відбиває, тому ми і помилялися у визначенні її щільності.

— Це ж здорово! — зрадів Павло.

— Не дуже, — Бурмаков з сумнівом похитав головою. — Концентрація — приблизно як на п’ятикілометровій висоті над Землею. Кисень і азот в тих пропорціях, що і на Землі, вуглекислого газу — більше вдвічі. Наразі ми не помітили, є мікроби чи ні. Проте, можливо, є і мікроби, і віруси, які важко розглянути іноді і в потужніші мікроскопи, аніж наш. Пісок дещо відрізняється від земного. Швидше за все, він лесового походження. В ньому багато заліза.

— Чому заліза? — запитав Вітя.

Бурмаков пояснив:

— Мабуть, мільйони років тому залізо знаходилося глибоко. Але час робив свою справу. Різкі переходи від тепла до холоду, ураганні вітри оголили поклади, і залізо опинилося на поверхні. — І додав: — Це моя думка. Подальші, ретельніші дослідження допоможуть знайти і точнішу відповідь.

— А яка температура на поверхні? — не вгавав Вітя.

— Температура піску — біля плюс 16 градусів за Цельсієм, повітря на метровій висоті — плюс 10. Так показують прилади. Можу доповнити розповідь, так би мовити, власними враженнями! — Бурмаков повеселів: — Земні рекорди Віті тут майже нічого не означають. Ходити, бігати незвичайно легко, навіть на піску. А якби ще гравійну доріжку, у-у-у, показав би я тоді клас! Шкода тільки, костюм зняти не можна. А так хочеться цей пісочок руками помацати, пересипати пальцями…

Тим часом були проявлені фотоплівки, кінострічки. Довго розглядали космонавти незнайомі пейзажі, прагнучи знайти в них схожість із земними і в той же час добре розуміючи, що тут усе своєрідне, все інше. А на столі, немов ілюстрація до знімків, поблискував під скляним ковпаком жовто-червоний марсіанський пісок.