Олександр Тесленко - Кут паралельності

— А звідки ти знаєш про Риндіна?

— Моя тітка лежала у вашій клініці…

— Так, Риндін грубуватий… Але він гарно оперує…

— Андріане! — мало не крикнула Валерія. — Хірург насамперед — людина .

— Але Риндін справді гарно оперує.

Він побачив у погляді Валерії тамовану відразу.

— Сідай до столу. Будемо вечеряти… До речі, дай мені свій паспорт, — мовила по довгій паузі. — Тобі треба тут прописатися.

— Спершу я випишусь від Зіновії Олександрівни.

— Не турбуйся. Оксана все зробить. У неї багато знайомих.

Наступного дня після операції Андріан зайшов до професора Берегівського.

— Доброго дня, Миколо Костьовичу!

— Привіт, молода зміно! — професор підвівся з-за столу, зняв окуляри і поклав їх на розкладені на столі папери.

— Пробачте, я на хвилину… Я не буду вам заважати…

— Без церемоній, Андріане Михайловичу. Що ви хотіли?

— Я щойно дивився розклад операцій. Ми з вами завтра разом… То які будуть настанови?..

— Які там настанови, — махнув рукою професор. — Ти вже у всьому краще від мене знаєшся, — лукаво мружився. — Хіба що не запізнюйся. Вчасно бери хворого в операційну. До речі, ось мені прислали цікаву монографію… — Підійшов до книжкової шафи. — Цікавий погляд на газовий обмін в режимі тривалого штучного дихання… Візьми, познайомся…

— Спасибі.

І раптом… Андріан аж сахнувся. За склом на верхній поличці книжкової шафи він побачив невелике любительське фото. Згадав, що бачив його і раніше, коли заходив у кабінет до професора… Але раніше воно не могло його зацікавити. Раніше він не знав Валерії Стах.

— Хто це? — запитав, і голос видав його хвилювання.

— Де? — професор здивовано звів брови.

— Чия то фотографія?

— То одна моя хвора. Один з моїх професорських гріхів, — зітхнув Микола Костьович. — А чому вас?.. Ви… знали її?

Андріан мовчав.

— Повірте, Андріане Михайловичу, я не відчуваю своєї вини… Це саме той випадок, коли я можу сказати, що зробив усе, що лише міг зробити. Але… серцева слабість. Вона померла в операційній. Незвичайної краси була жінка. До речі, також лікар… Це було три роки тому…

«Така схожа на Валерію… Але ніби старша… Вона і не вона… Може, це її тітка, про котру Валерія говорила?»

— Як її звали?

— Надія Лимчук… Лікар з Новосибірська… Аортальна недостатність. Дуже велика недостатність, десь на три плюси. Одне слово, сумнівів у мене не було — оперувати. Я зробив усе, що тільки міг… Але тривала гіпотензія… Потім зупинка… Сам знаєш, як це буває в аортальних хворих. До речі, вона залишила мені зошит, в ньому — її цікаві міркування як лікаря, незвичайний погляд на хворобу і на людей взагалі.

— Ви б могли дати мені почитати?

— Так. Але, загалом, там не знайдете нічого особливого. Порядний лікар і сам думає про це чи не кожного дня. Але Надія якось надзвичайно гостро все відчувала. Дивна була жінка… Часом мені видавалося, що вона з іншого світу, з іншої планети… Мов якась машина. Надзвичайно людяна машина.

— Чому машина? — злякано перебив його Андріан.

— Не знаю… — кволо посміхнувся професор. — Чомусь прийшло мені таке порівняння… Дивовижна була жінка… Але я не зміг їй допомогти, на жаль…

Прочинивши двері, Андріан почув голос Оксани:

— Ти ж сама все розумієш. Треба. Вже час. Нам пора вирушати.

— Оксано… Мені видається, що… Андріан принишк в коридорі.

— Оксано, ще один день… Добре?

— Тобі треба відпочити, Валеріє, і хоч трохи побути з сином… Він ще малий… Йому потрібна мати…

— Ти знаєш, як на мене вплинути.

Оксана засміялася:

— Хіба ми перший рік разом? Машина чекає біля під’їзду. Рушимо відразу, як вийдеш. Нічого зайвого не бери. В мене трохи підсіли акумулятори, буде важко пробитися. Мої речі вже в машині. Я чекаю.

Андріан стрепенувся, розуміючи, що зараз розкриється його підслуховування. Навмисно сильно зачинив за собою двері, вони гучно хряпнули, аж посипалась зі стелі штукатурка. Рішуче попростував до кімнати і, прочинивши двері, зіткнувся з Оксаною лице в лице.

— Добривечір…

— Доброго вечора, Андріане, і до побачення. Ми з Валерією вирушаємо… до наших бурових. «Крепись, геолог, держись, геолог…» Ключі ти маєш. Твій паспорт лежить на столі. Прописка постійна. Тож усе гаразд. До зустрічі. Якщо нас довго не буде, не хвилюйся. Ми такі люди, що гарною квартирою нас до одного місця надовго не прив’яжеш. Всього найкращого.

Андріан боявся зустрітися поглядом з Валерією. Хотів щось сказати, щось запитати. Але що скажеш і що запитаєш? Суцільні химери.