Олександр Тесленко - Кут паралельності

А Торик привітав поважно, як дорослий:

— В тебе сьогодні свято, Чебрику. День народження. Ми прийдемо до тебе ввечері з Яруткою і Шафраном. Але ввечері. Зараз я мушу почитати аналітику. В мене ж «незадовільно».

— Фоліано, як це він пам’ятав? Я сам забув, а він пам’ятав про мій день народження.

— Він же твій товариш.

Після ранкової гімнастики поснідали ланчиками, а потім ще й випили по склянці еклектону задля свята.

— Ти казала, що ми з тобою сьогодні щось побачимо… — нагадав Чебрик, але Фоліана і сама добре пам’ятала, лиш не знала, як почати найкраще, аби зацікавити хлопця.

Підійшла до телеінформатора і ввімкнула 23-й учбовий канал.

— Ми з вами є жителями 142-го штучного зоряного метакаскаду, створеного розумом людей та кіберів 2860 року на середній відстані від природного світила, Сонця, 417 мільйонів кілометрів… — Вусатий чоловік на екрані довірливо посміхався до уявних учнів, запрошував подивитись на кольорову схему.

— Фоліано, я це вже знаю. У школі вихідний, а ти хочеш влаштувати урок планетографії.

— Нетерплячий і самовпевнений хлопчисько, — мовила ображено. — Тобі видається, як і всім людям, що ти багато знаєш. Добре. А що тобі відомо про Землю? — натисла на рожеву клавішу, і екран загас.

— Про Землю?

Коли батько приніс Чебрику нового гравітоангуляра найсучаснішої конструкції, хлопець без найменшого жалю викинув стару машину, котрій радів ще вчора, але того дня вона вмить постаріла для нього. Так і Земля. Що могло бути для Чебрика цікавого на Землі, на старій планеті минулого?

— Про Землю? Це величезний музей, де зараз працює сім мільярдів людей та біокіберів. Мета музею — зберегти для нащадків інформацію про те, як жили люди раніше… — Чебрик не раз дивився той 23-й учбовий канал, тож відповідав, як по-писаному. — От і все. Музей як музей, тільки великий. Що ж там про Землю?

— Поверхова обізнаність небезпечніша, ніж відсутність знання взагалі.

Телепередачі, присвячені майстерності педагога, Чебрик також часом дивився, тож слова Фоліани сприйняв за звичайний педагогічний прийом.

Чебрик зрозумів, чому Фоліана одягнула свою улюблену рожеву сукню, адже вони полетять до музею, але не міг поділити її хвилювання та радості.

Кілька годин дороги Чебрик дрімав. Для нього то був звичайнісінький політ у швидкісному міжпланетному таксі. Часом голос водія лунав з-під купола кабіни, підсилений динаміками, і будив Чебрика.

— Ти нічого не відчуваєш? — запитала раптом Фоліана.

— Ні, — крізь сон мовив.

— Ми вже підлітаємо.

— А що я можу відчувати?

— Землю.

А за кілька хвилин знову запитала з незрозумілим для хлопця хвилюванням в голосі:

— Чому ти не любиш казок?

— То все вигадки, — буркнув.

— То не вигадки. То все правда, лише було дуже давно.

— Вам на який континент? — голос водія пролунав так раптово, що Чебрик аж здригнувся.

— Шкода, що в нас мало часу. Ми сьогодні ж повинні повернутися на Інкану… Робіть посадку в космопорті південно-західного європейського заповідника, — звернулась до водія за блакитно-прозорою полідікроловою перегородкою.

Вибрала саме південний захід Європейського континенту, бо великий Сфагнум, її творець і голова інканського комбінату біокібернетики, народився саме там. Того дня, коли вона закінчила курс підготовки на комбінаті і поважна комісія чекала на неї, аби перевірити і видати технічний паспорт з направленням на роботу, до неї підійшов сам Сфагнум. Олександр Сфагнум.

— Як почуваєтеся? — поплескав по плечу.

— Дякую.

— Сьогоднішній день є днем вашого народження, Фоліано. І я б хотів, аби ви не забували цей день і наш комбінат. Бо для істоти, що мислить, то дуже важливо і, на жаль, не може бути запрограмовано в повному об’ємі. Ця пам’ять не є інформацією, а лише відчуттям подяки і радості від того, що ти народився саме таким, а не іншим. Ви є майбутній педагог, Фоліано, і я дуже б хотів, аби це розуміння народилося з вашого власного досвіду. Я — землянин. І повірте мені, що розуміння того, що я є землянин, допомагає мені в розумінні всесвіту і просто інших людей…

Спершу Сфагнум говорив академічно, поважно, але раптом у погляді зблиснули вогники дивного сяєва, спершу його обличчя, а потім і вся постать ніби втратили матеріальність, ніби стали тремтливим зображенням на кіноекрані, проекцією його далекого дитинства.

— Я народився на півдні Європи в невеличкому містечку… — але замовк. — Що я вам розповідатиму? Ви все знаєте про Землю і про мене. Але для вас то просто інформація, а для мене — казка.