Олександр Тесленко - Кут паралельності

— А вогонь живий?

— Вогонь об’єднує Всесвіт, все живить і все пожирає, все виповнює і у все перетворюється. Закон всього сущого — вічний генезис. Всесвіт один для всіх, його ніхто не створював, ні люди, ні боги, він був і завжди буде — вічно існуюче полум’я. Так сказав три тисячоліття тому один землянин. Його звали Геракліт. І з того часу, як на мене, ніхто не сказав розумніше і простіше.

— Вогонь, — тихо сказав Чебрик, простягнувши до нього долоні.

Сухі гілки потріскували, часом сичали.

— Він щось каже? — запитав Чебрик.

— Щось каже, — повторила за ним Фоліана.

Сиділи на колючих, але таких м’яких голках. Прозорий сизий димок від вогню огортав гіркуватою пеленою, мовби хотів розчинити, перетворити у когось іншого, чи не в трав’яного коника, сюрчання котрого ще й досі дзвеніло спогадом. Сиділи біля трепетних язичків казкового вогню, що все виповнював і у все перетворювався, сиділи притишені і упокорені, кібер і маленька людина.

І раптом дощ. Спершу почули, що лопотить над головами по кронах дерев. А потім перші краплі впали — Фоліані на чоло, а Чебрикові на кінчик носа. І раптом несподівано, як на інканських кар’єрах, земля і небо луснули навпіл. Чебрик заплющив очі. Він злякався. Не встиг нічого запитати, але встиг подумати, що все закінчилось, мов казковий фільм — і степ, і коники, і вогонь, і, можливо, навіть його з Фоліаною існування.

— Це грім, — сказала Фоліана. — Електричний розряд між Землею і хмарою. А може бути й між двома хмарами… Коли йде дощ, на Землі часто чути грім.

Краплі падали з неба, просотуючись крізь сито високих крон. Фоліана була така кумедна, її довге, оранжеве волосся прилипло до чола, по ньому стікали струмочки води.

І раптом Фоліана сказала:

— Пора.

І Чебрик зрозумів, що зараз вони підуть назад і полетять на Інкану. Йому стало сумно.

— Тепер ти вже дещо знаєш про Землю?

— Це казкова планета. На ній усе живе, і ця планета…

— Батьківщина твоїх батьків, — продовжила Фоліана.

— Я так багато побачив сьогодні.

— Ти дуже мало побачив, Чебрику.

— Ну, що ти! Я бачив живу траву, живі дерева, я бачив гусінь і трав’яних коників, я чув грім!

По їхніх усміхнених обличчях стікали дощові краплі.

Коли повернулися до інканської квартири, батьки були вже вдома. Вони подарували Чебрику глобус — маленьку Землю. А Фоліана сказала:

— Дуже вчасно. Ми саме почали її вивчати.

А коли батько сказав:

— Ти вже майже дорослий, чи не піти нам з тобою на новий атракціон «Печера несподіванок», там всілякі кумедні жахи, — Чебрик лише усміхнувся, він не сказав, що минулого тижня вже був у тій печері з Фоліаною.

— А ти гусінь бачив, тату? Ото жах!

Батько голосно сміявся.

— Давно хотів сам показати тобі Землю… І той будинок, в котрому жили мої батьки… Але на роботі так багато справ…

Батько раптом спохмурнів, щось його засмутило чи просто він занурився у спогади.

— Тату, про що ти думаєш?

Ми приземлилися надвечір. Багряне око дивилося на нас з-під ультрамаринової хмари, химерно освітлюючи нашу спортивну міжпланетну авієтку, рудий килимок степового вишару і довгий ряд одноповерхових котеджів, що. вишикувались на межі степу й лісу.

— Тату, це Сонце? — син зістрибнув на землю і мружився, дивлячись на червону кулю на заході.

— Сонце.

— Яке велике і красиве.

Син не звик бачити Сонце так близько.

— Тату, ми заночуємо на Землі?

— Сподіваюсь.

Була рання весна. Певно, кілька годин тому пройшов дощ, бо виблискували калюжі. А втім, небо вже було безхмарне, лиш на обрії простягалися дві ультрамаринові смуги. Вже більше року я не був на Землі. Але зараз хочу розповісти не про те, з якою насолодою вдихав я пахощі весняної землі.

Ми з сином пішли до будинків, до сьомого, як рахувати від правого краю лісу (так повідомляв у листі Ален), котеджу під оранжевою пдастиковою шапинкою даху..

— Ти на Землі народився, тату, — ніби запитав, але водночас ствердив син. — Але не тут.

— Що не тут? — Я думав про своє.

— Народився не тут. Ти народився у великому місті, — розповідав мені син. — Колись мої бабуся та дідусь жили на Землі у великому місті Білозері. Правда? І колись на Землі народився ти, тату. Правда?

— Так, сину.

Ми підійшли до низького Парканчика з вічнозеленого мутанта сріблястої берези і, переступивши його, вийшли на тверде і сухе ситалове покриття доріжки, що вела до будинку. На порозі нас зустрів Рябий, великий і вже старий пес. Він супроводив нас до вітальні, де за великим круглим столом побачили Алена Орна з дочкою. Вони гортали якийсь кольоровий альбом. Ще місяць тому Ален очолював Інканський Центр метакаскадних синтезів. На Інкані ми з ним були сусідами, приятелювали. В Алена на роботі сталося нещастя — загинуло троє його друзів. Ніби й не було Аленової вини у тому, але те його мучило. Він залишив роботу, прилетів на Землю і виношував плани — як почати життя спочатку? Так принаймні він писав у листі до мене. Він оселився в цьому котеджі разом з донькою. Дружина залишилася на Інкані. Подейкували, що непорозуміння з дружиною навіть зіграли якусь роль у тій трагічній історії.