Олександр Тесленко - Кут паралельності

— У них крильця намальовані для краси, Чебрику. Правда, тату? — мовила Ксеня.

— Майже так. Коли ви підростете, вам буде легше зрозуміти.

А мені раптом спало на думку:

— Діти, колись дуже давно, коли наша Земля була ще молодою, коли не було ні штучних зоряних метакаскадів, ні біокіберів, тоді Землю населяли цікаві люди…

— Не менш цікаві, ніж зараз, але трохи інші, — поправив мене Ален, враховуючи загальні закони педагогіки.

— Так. На Землі колись жили трохи інші люди… І колись у дітей, котрі були чемними, слухалися батьків, виростали крильця. Правду я кажу, Алене?

Він поморщився.

Його технократичне єство не сприймало таких казкових поворотів. Та все ж непевно мугикнув:

— Атож.

Діти зачудовано дивилися на мене, ніби я розкрив для них величезну таємницю буття. Ксеня аж заплескала в долоні:

— Ой, як цікаво!

Діти повернулись до альбома, а ми до обірваної розмови. Викурили з Аленом кілька арнікових сигарет, потім поласували його улюбленими ланчиками і вже збиралися на спочинок. Я завтра мав прокинутись якомога раніше- 400 мільйонів кілометрів не жарт. Треба мати кілька годин у запасі. Полягали в одній кімнаті, щоб перед сном ще погомоніти. Вже вкрилися прохолодними надувними прістами, аж раптом син, прихилившись до мене, тихо запитав:

— Тату, а в тебе були колись крильця?

Він запитав настільки серйозно, що в мене аж мурашки побігли по спині.

— Синку, то все було дуже-дуже давно, Розумієш?

— Розумію, тату. Але в тебе були крильця? Адже це було дуже-дуже давно, коли ти був маленьким. Скажи. Тільки правду.

Ален зверхньо посміхнувся. Він наперед вгадував, куди може завести подібна розмова.

— У мене були крильця, сину, — безстрашно мовив я, продовжуючи гру.

— А де ж вони тепер? Ти потім став нечемним?

— Крила виростають лише в діток. А коли людина стає дорослою, вона важчає, крила не можуть підняти її і вони відпадають, як пелюстки.

— А зараз, тату, зараз можуть вирости?

В його голосі було стільки трепетної надії, стільки бажання мати крильця і піти заради них на будь-яку жертву, навіть слухатися батьків.

— Зараз також можуть вирости крильця, — відповів, я не дуже впевнено.

— А в мене? — зойкнула Ксеня. — У мене можуть?

— І в тебе можуть.

Дівчинка схвильовано подивилася на батька:

— Тату, а в тебе були крильця?

Ален зіщулився і довго не відповідав. Потім рвучко підвівся:

— Ні, в мене не було крилець… Антоне, давай вийдемо.

Я зрозумів, що Алену не сподобалась моя вигадка.

— Ти ж сам розумієш, яка це наївна казочка, — сказав закурюючи чергову сигарету. — І, найголовніше, це не педагогічно — адже ти обдурюєш дітей. А їм треба спілкуватися з однолітками. Що подумають про нас з тобою шкільні вчителі? Розумієш, Антоне? Ти не маєш права так говорити.

— Алене, в їхніх очах було стільки зачудування, що я просто не міг…

— Облиш, Антоне, це несерйозно.

Я не хотів сперечатися і тому швидко з ним погодився, хоча вигадка про крильця захопила й мене. Коли повернулися, я запитав:

— Вже спите?

— Ні, ми ще не спимо, — почувся шепіт.

— Я хочу вам сказати найголовніше…

— Що? — прошепотів Чебрик. — У нас не буде крилець? Так, тату? В нас ніколи не буде крилець? — в голосі тремтіли сльози.

— Ні, діти. Я хочу сказати, що мало бути чемними. Про крильця нікому не можна розповідати. Коли про них сказати вголос, вони відразу перестають рости і відпадають.

Ален стояв на порозі, схрестивши руки на грудях, і напружено слухав нашу розмову.

— А чому не можна розповідати?

Доки я вагався, шукаючи відповіді, на допомогу прийшов Чебрик. Він розважливо мовив:

— Така природа у крилець, мабуть. Просто така природа. Правда, тату?

— А в мого тата ніколи не було крилець, — з жалем у голосі мовила Ксеня. — Тату, чому в тебе не було? В тебе така природа?

Ален нічого не відповів. А я, захоплений власною казочкою, не міг стриматися:

— Я розповів ще не все… У батьків, чиї діти слухняні, можуть вирости знову крила…

А Ксеня радісно вигукнула:

— І в тебе, тату, виростуть, і в тебе виростуть! Чуєш? Я буду дуже чемною! І в мами виростуть. І ми будемо літати всі разом.

Ален Орн стояв похмурий — змирився з моєю витівкою чи просто поринув у свої думки.

— Спасибі, доню, — тихо мовив.

Знову полягали. Лежали в темряві, та ніхто не спав. Важко дихав Ален. Десь за вікном прогудів рейсовий трансангуляр у небі. Серед глибокої тиші зашепотіла Ксеня до Чебрика:

— А знаєш, я не хочу літати. Мені страшно.