Олександр Тесленко - Кут паралельності

— Молодець, — тихо мовила досвідчена.

Андріан ледве стримав посмішку.

Клініка зустріла його звичним гамором довкола центрального входу.

«Мене тут місяць не було. Ішли операції, писались дисертації, хвилювались родичі і друзі, перехоплюючи тут на центральному, вході хірургів: «Як він? Йому краще? Він буде жити?» Тріщина на стіні над дверима у вестибюлі. До відпустки ніби не помічав її. Але ж вона була. І двері вже треба фарбувати. Це ж клініка, де сотні людей зі своїми бідами і життями…»

Простував тьмяно освітленим коридором до роздягальні співробітників. Швидко перевдягнувся. Заздалегідь приготований білий халат місяць чекав на нього в шафі. Піднімався на другий поверх до операційного блоку, вітаючись з колегами: «Привіт!» — «Привіт!». «Вже відгуляв?» — «Вже відгуляв». Зайшов до реанімаційного відділення, де в коридорі висів розклад операцій, прізвища хірургів та анестезіологіє кожної бригади.

«На якій же операції я сьогодні стою? Може, й забули, що я виходжу з відпустки? Може, не включили ні до якої бригади?.. Не забули… Перша черга… Дитині дванадцять років… Перша група крові… Сьома палата на третьому поверсі…»

Переглянув всі інші записи, що були на невеликій дошці оголошень. Старша сестра опер-блоку великими каліграфічними червоними літерами просила всіх хірургів та анестезіологів не виносити за межі операційної стерильну білизну. Старший групи ДНД хірург Грищук просив усіх здати фотографії для нових посвідчень дружинників. Завідуючий реанімаційним відділенням попереджав, що відвідини післяопераційних хворих родичам та друзям категорично заборонені. На телеграмі, пришпиленій великою кнопкою з червоною, мов крапля крові, пластмасовою голівкою, просили покласти в холодне місце покійну Любарську, доки приїде машина з Вінниці.

Довше ніж завжди затримався біля дошки оголошень, поступово повертався у звичний лікарняний вир. Нарешті поспішив до операційного блоку… І закрутилося… Робота!

Коли повернувся до свого нового дому, Валерія зустріла його запитанням, як колись зустрічала мама (Як давно це було. Дванадцять років тому… Колись він жив з батьками…):

— Ну, що там сьогодні?

Він посміхнувся. Було приємно чути її голос, відчувати турботу.

— Зморився.

Зайшов до кімнати і сів у м’яке крісло.

— Валеріє… А чому ти сказала когось ? — запитав несподівано для самого себе. — Чому когось , а не тебе? Врешті, великими класиками однозначно стверджено, що нерозділене кохання — то страшні тортури, — намагався витримувати легкий, безтурботний тон.

Валерія нічого не відповіла, якось винувато посміхнулася і мовила:

— Розкажи… Що там у клініці?

— Стояв сьогодні аж на двох операціях. Багато людей у відпустках. Немає кому працювати.

— На двох операціях? І все гадазд?

— Так… Правда, під час другої на енергощиті фазу вибило. Вся апаратура зупинилася. Дихальний апарат — то не біда. Можна. вручну. А кровообіг — декілька хвилин зупинки, і все. Але все ніби обійшлося. Операція вдала… Хоча з таким діагнозом у нас кожний п’ятий… помирає.

— Але ж не від того, що вибило фазу? Валерія зосереджено дивилась на Андріана.

— Пригадуєш, як ви переселялись у новий корпус?

«Звідки вона про це знає? Це було три роки тому… Зима. Холодна зима. Опалення чомусь погано працювало. Казали, що котельня не увійшла в якийсь режим. А ліфти виходили з ладу часто, біля них постійно порпались техніки… Але переселення ніхто не зупинив. Все відбулося за графіком. Носили хворих на ношах на третій…. шостий поверхи. Видавали хворим по дві-три ковдри… Холодна була та зима. І часом соромно було дивитись хворим в очі. Але ж ніби хотілось кращого — швидше переселитися, обжитися, щоб лікувати. Але було соромно…»

— Звідки ти знаєш, як ми переселялись?

— Мені розповідали… А один ваш хірург, Риндін прізвище, заганяв хворих у холодні палати і бурчав собі під ніс: «Все ходять, вештаються, мов не розуміють, що йде переселення, що вони заважають. Все ніяк не налікуються». Ти знаєш Риндіна?

«А їй і про Риндіна хтось розповідав… Він колись пропонував мені підробіток на півставки в піонерському таборі. Казав: «Не пошкодуєш. Для лікаря робота там прекрасна. Піонерський табір — чудо! Територія маленька, діти не розбігаються, паркани високі. Води на території ніякої, а під краном не втонеш. До річки фізруки водять двічі на тиждень. У воду по десять чоловік — ж-жик! ж-жик! — і готово. Для лікаря робота там прекрасна. Спокійна. І годують там без особливих делікатесів. А від перловки диспепсії не буде. Слідкувати тільки, щоб батьки не приносили всяких там соків-моків, та кожного дня тумбочки вигрібати — ніяких хвороб не буде…»