Олександр Тесленко - Кут паралельності

— Єва! — знову крикнув чоловік.

Бабуся була за його спиною.

— Сава! — у відповідь.

Нарешті він побачив її, підвівся з пенька і подибуляв:

— Ах, ти так довго не відгукувалась. Я так хвилювався. Чому ти так далеко зайшла? — він говорив голосно, майже кричав.

— Я шукала гриби! — прокричала у відповідь стара.

— Я так хвилювався.

Вони разом повернулися до пенька і сіли. Роздивлялися знайденого гриба.

— А його їсти можна?! — гукнула бабуся.

— Можна! — прокричав старий.

— А то ми такі знавці… До лісу вибрались… Як гарно тут! Правда?!

Людська постать на небі зовсім постаріла, розчинялась в ранковому серпанку.

— Вони по-справжньому люблять одне одного, — мовила Валерія, коли проминули старих. — Я уявляю, як вони прожили життя… А тепер вони одне без одного взагалі не можуть існувати… Я дуже б хотіла, Андріане… Я дуже б хотіла, аби ти когось полюбив… по-справжньому…

— Когось? — здивовано запитав Андріан і хотів продовжити, був навіть готовий сказати: «Валеріє, я люблю по-справжньому і не когось, а тебе».

Але дівчина міцно стисла його долоню і якось рішуче мовила:

— Так, саме когось, Андріане.

— Чому?

— Тому… Ти вже пробач… Це не цікаво розповідати…

Під ногами потріскували сухі гіллячки.

— Цей світ — система випробувань, — раптом мовила Валерія. — Цей світ — школа, яка навчає бути людиною … Розумієш?

— Система випробувань?

— Так. І знаєш, яке найсерйозніше випробування?

— Яке?

— Випробування добром…

— Ей, грибники! — раптом почули голос за спиною. — Де тут білих найбільше?!

Обернулись і побачили Оксану, а трохи далі на лісовій дорозі — чорну «Волгу».

— Як ти нас знайшла? — здивовано запитав Андріан, коли Оксана підійшла до них.

— Грибник грибника… — багатозначно усміхнулася Оксана, але побачивши в погляді Андріана цілковиту збентеженість, серйозно додала: — Наші геологічні годинники своєрідні радіомаяки. Дуже легко віднаходити один одного. Ви ще не збираєтесь додому? Можу вас підвезти.

— Ти додому? — запитала Валерія.

— Ні, але в Київ… Ходімо, у вас уже повний кошик.

Андріан поглянув і з подивом відзначив, що вони з Валерією справді багато назбирали.

Сіли в машину. Мотор м’яко завуркотів. Звичайна собі «Волга». Щоправда, на передній панелі Андріан побачив уже знайомий йому годинник. Зеленкава цифра 3058 ритмічно моргала на шкалі.

— Ночуватимеш дома?

— Мабуть, не встигну… Зараз їду на розмову до Онищука. А він же знаєш, який… Потім і не вирвешся — суцільна гостинність. Загалом, треба поспішати… В мене вільних хвилин з десять.

— Оксано, будь обережна, — мовила Валерія і поклала руку сестрі на плече.

— Не хвилюйся, — Оксана натиснула на акселератор.

Андріана притиснуло в сидінні. За вікнами машини все навколишнє злилося в якусь суцільну зелену стіну. Андріанові здалося, що він непритомніє, кудись провалюється… І раптом мерехтіння за вікном припинилося. Андріан здивовано закліпав — вони їхали проспектом Палладіна.

— Все гаразд? — запитала Оксана.

— Так… Я, здається, задрімав… — Андріан поглянув на годинник.

Вони їхали десять хвилин.

Прокинувся Андріан від плюскоту води за дверима. Підвівся з ліжка. На столі парувала кава. На тарілочці поруч лежало домашнє тістечко. Ніби відчувши, що він прокинувся, зайшла Валерія:

— Ось візьми. Пообідаєш після операцій, — поклала на стіл пакунок.

— Не треба.

— Чому?

— Тому… Ти вже пробач… Це нецікаво розповідати… — Андріан стримував посмішку.

А Валерія, згадавши свої вчорашні слова, чомусь відвела погляд убік і тихо сказала:

— Візьми. Мені буде приємно.

Поспішаючи в клініку, Андріан забіг по дорозі в гастроном купити цукерок, традиційний презент після відпустки.

— Чотириста грамів «Білочки», будь ласка.

Продавець, молода дівчина, майже дитина, кумедно закопилюючи губки, поклала цукерки на ваги, довго дивилася, як гойдається стрілочка. Поруч з нею-жінка у фірмовому береті уважно дивиться. Нарешті Андріан узяв кульок, простягнув гроші. Дівчина простягнула гроші своїй старшій подрузі.

— Ну, що ж ти? Розраховуйся сама, — поважно відповіла та.

— Сама? — злякано перепитала дівчинка і зашарілась. — Я здачу ще ні разу не давала.

— Вже пора! Вже пора!

Дівчина з нетамованим хвилюванням відрахувала копійки, поклала на пластмасову тарілочку на прилавку і голосно мовила:

— Будь ласка! — В її погляді іскрилося торжество чергової перемоги. — Приходьте ще до нас! — випалила по довгій паузі.