Олесь Бердник - Сучасне фантастичне оповідання

— Розумієш! — задоволено усміхнулась Електра і пішла далі, наспівуючи й вимахуючи пелюстками крил.

— Відійди від нас, марафонцю, — наказала права голова Спіроса. — Ми мусимо порадитись.

Люди та кентаври, втомлені змаганнями й усім іншим — незвичним сонцем, спілкуванням, переживанням, — сиділи на вершечках своїх землянок, поглядали на поле для ігор, та найчастіше — на Спіроса.

Голови судді запекло сперечалися. Здавалось, іще мить — і замиготять руки, ляскаючи супротивника по щоках. Але голови чи то все ж зуміли досягти згоди, чи то знесиліли, — сварка згасла. До судді відразу підскочив Орест, вислухав напучення і пішов до ящика-трибуни, сповнений гідності та власної значущості.

— Вцілілі побратими й співгромадяни! — урочисто почав він. — Після довгих років темряви ось уже кілька днів ми святкуємо повернення сонця. Крім того, сьогодні ми воскресили чудову традицію, яка не згинула навіть у атомному полум’ї. Сьогодні змагання, що їх ми, як і раніше, присвячуємо Зевсу Олімпійському, визначили переможців…

Орест замовк, озирнувся на суддю Спіроса. Голови того синхронно кивнули, і Орест, підвищивши голос, закінчив:

— Перемогли всі, хто виявив у багатотрудних змаганнях силу духу та вміння свого тіла. У марафоні, що такий близький нам, мутантам, своєю доцільністю, перемогли всі, хто прийшов до полудня.

Орест затнувся — мабуть, забув текст. Він з винуватим виглядом підійшов до Спіроса на кілька слів, і невдовзі його гучний голос знову залунав над полем для ігор:

— Але в кожному змаганні, вцілілі побратими й співгромадяни, завжди були, є і будуть переможені. Тим, хто досяг кращих успіхів, хто стрибнув вище й метнув далі, — ми залишаємо радість перемоги. Усім іншим ми даруємо відчуття своєї сили й спритності. А от лаври ми сьогодні віддаємо переможеним. За рішучість і силу духу, за віру в себе. Більше того! Усі лаври — а їх у нас у Нових Афінах знайшлося всього-на-всього вісім сухих листочків — суддя Спірос віддає Ясонові-хирлякові з Малої Діри. Він прийшов останнім. Але останнім він прийшов тому, що думав про інших, про продовження життя. Ви знаєте: він приніс у дарунок Новим Афінам мішок зерна, яке ми завтра ж посіємо. Слава Ясону!

— Слава! Слава! — загукали глядачі.

Суддя Спірос теж піднявся на ящик-трибуну, почав надягати на голову марафонця з Малої Діри сплетений із тонких гілочок вінок. На ньому сиротливо стирчали вісім листочків лавра.

Поки ліва голова судді Спіроса була зайнята церемонією нагородження, права дивилась кудись убік. Туди ж дивився і юнак. Ліва голова судді простежила за їхніми поглядами.

Східну частину неба знову заполонили важкі темні хмари. Та сонце, що заходило, усе ще світило, і стіна хмар у його променях здавалася чорно-фіолетовим екраном, який повільно рухався, мінився — димний і грізний. На цьому тлі, немов золота статуетка, сяяло юне тіло Електри. Вона стояла на вершині найближчого пагорба-землянки, нага й прекрасна, і пробувала свої ніжно-рожеві шкірясті крила. Розгортала їх, вимахувала ними, та відірватися від землі поки що не могла.

Незрозуміло якою із голів Спірос раптом уперше збагнув, що він старий, але від цього, як не дивно, на серці не стало важко. Він подумав, знову ж таки невідомо якою головою: «Цього літа вона злетить… Обов’язково злетить! Що ж, можливо, саме таким чином природа врятує людей від неминучої загибелі. По геліографу передавали: двоголових і крилатих в останні роки почало народжуватись значно більше… Може статися, на наступних Олімпійських іграх люди-птахи теж захочуть змагатись між собою. От коли йому, старому судді, знадобиться не те що дві — десять голів. Спробуй-но встеж за цими літунами…»

Я часто заходив до цього магазину, що усамітнився на Ринковій площі у старовинному будинку, в темно-сіру стіну якого вмуровано чавунну плиту з написом: «Пам’ятник архітектури XVI століття».

Чого тільки не було тут… Троє метких продавців безупинно снували за прилавком, нагадуючи чарівників, здатних вдовольнити будь-яку забаганку клієнта. Того дня, повертаючись з роботи, я за звичкою заглянув до магазину, затримав погляд на виставленому на продаж предметі і мало не став власником «Ремінгтона» першого випуску 1874 року.

— Апарат у зразковому стані, — замуркотів опецькуватий чарівник. — Може, саме на ній друкував Марк Твен. Придбайте — не пожалієте. Миттю осідлаєте Пегаса (Вацек-так звали товстуна — знав, що я трохи пописую). Знаєте, цей веселун-американець був першим, хто приніс до видавництва друкований текст рукопису…