Олесь Бердник - Сучасне фантастичне оповідання

Хай там що, а перші просвіти в хмарах викликали загальні радощі.

Поміж пагорбів землянок бігали й верещали від щастя діти. Хоч як їх лаяли матері, вони стрибали в глибокі калюжі, здіймали хмари бризок, а то й з’їжджали з пагорбів-дахів по гнилій торішній траві, наче по снігу.

«Треба обновити дренажну систему, — подумала ліва голова Спіроса, дивлячись на калюжі. — Інакше сирість доконає нас».

Права голова судді, яка спостерігала в цей час за переблисками найближчого геліографа, примощеного на дивом уцілілій фабричній трубі, нахилилася до посильного, шепнула йому щось на вухо. Орест підхопився і, кумедно викидаючи в боки босі ноги, побіг униз слизьким схилом.

Суддя Спірос сидів на вершині своєї землянки, на широкій кам’яній плиті — можливо, навіть надмогильній, яку притягли на пагорб чи то його батько, чи то дід. Саме сховище теж побудував дід. Втім, так чинили всі, хто вцілів після Помилки Комп’ютера. Щоб захиститись від радіації, шалених вітрів та безперервних дощів, люди почали засипати своє житло (себто підвали в розвалинах і одноповерхові будиночки) землею. Чим більший курган, тим безпечніше. Самі вигадували примітивну вентиляцію, намагалися закріпиш стелю, щоб, боронь боже, не впала й не розчавила. Вони зарились у землю, як кроти, і земля вкотре рятувала своїх безтолкових господарів.

«А справді — кроти, — подумала ліва голова. — Навіть зовні наші Нові Афіни нагадують великий пагорб з териконами кротячих нір… Цікаво, куди це він відправив мого посильного?»

Голови Спіросу дісталися з характером. Вони постійно сварилися між собою, проте, хоч як це дивно, в їхніх безконечних суперечках досить часто народжувались непогані істини. Мабуть, ому жителі Нових Афін обрали Спіроса суддею; адже недаремно кажуть: одна голова добре, а дві — краще. Як навчити голови жити в спокої та злагоді, Спірос не знав. Крім нього, в Нових Афінах був іще один двоголовий мутант, пришелепкуватий Олександр, якому, вочевидь, на дві голови дістався один мозок. Із ним-бо не порадишся.

— Чого ти крутишся без кінця? — обурилася права голова.

— Ти куди Ореста послав? — питанням на питання відповіла ліва голова. Голови у Спіроса були абсолютно схожі (певно, мали народитись близнюки), і через це їхні сварки збоку виглядали вкрай кумедно.

— Телеграму поніс. Усім сусідам. Щоб завтра о шостій ранку посилали до нас марафонців.

Ліва голова від обурення аж смикнулася.

— Ти збожеволів. Весна, сльота, безодні небесні й земні розкрилися. Тисячі турбот… А ти вигадав ці безглузді змагання.

— Який ти бовдур! Є рішення Ради Старійшин. Ти сам за нього голосував. Просто довго не було сонця, тож ми тільки те й робили, що відкладали та відкладали. Доки ж можна відкладати?!

— Але ж ми не готові.

— А навіщо особливо готуватися, — зітхнула права голова. — Ти про інше подумай: у людей уже сто років не було Свята. Цілі покоління народжуються й помирають під землею. Ми так рідко бачимо сонце, так рідко збираємось разом.

— Дозбирались уже — далі нікуди, — пробурмотіла ліва голова. — Одне тіло на двох — жах!

— Скажи спасибі, що їй не народився кентавром. До речі, вони теж хочуть брати участь в Іграх.

— Як хто: як коні чи як люди? — здивувалась ліва голова.

Голови поглянули одна на одну і дружно розсміялися.

У цей час Спіроса покликали.

Години через півтори разом із іншими чоловіками суддя викорчовував усохле дерево, що стирчало посеред поля для гри у м’яч. Коли нарешті підрубали коріння і дерево з тріском упало, стало навіть трохи шкода його. Спірос іще пам’ятав це дерево живим, та й потім, коли воно всохло, хлопчаки, як і раніше, вважали його своїм, мало не гравцем — принаймні їм воно на полі ніколи не заважало.

— Усе правильно, — мовила ліва голова. — Ми звикли, а от чужі люди не зрозуміють.

Обидві голови впріли від роботи, і Спірос по черзі витер їх правою рукою, хоча руки давним-давно були відповідно поділені. Все інше ділити, на жаль, не доводилось. Із цього приводу над Спіросом частенько кпили, особливо раніше, коли він був молодий. Втім, голови його, хоча й сварилися, у житейських та амурних справах завжди діяли надзвичайно злагоджено.

Не встигли навіть як слід відпочити, коли на околиці селища з’явився віз із консервами. Тягли його два кентаври — Хірон та Фол, названі так на честь своїх міфічних родичів.