Олесь Бердник - Сучасне фантастичне оповідання

— Сьогодні твоя черга командувати тілом, — зловтішно нагадала ліва голова. Це означало: нічого тобі, братику, витріщатися на молоденьких мутанток; займись-но ти не лише принадами, але й мерзотами життя: розігрівай доісторичні консерви, кип’яти чай, вислуховуй службові донесення бідного на розум, зате вірного Ореста, віддавай розпорядження. Одне слово, живи, брате, і будь поближче до землі, до нашої спільної нори… Крила прокляті хоча б уже тому, що на них прилетіли в день Помилки Комп’ютера крилаті ракети.

Уже на восьму ранку почали прибувати марафонці із ближніх поселень.

Жителі Нових Афін, розмістившись на дахах своїх осель, зустрічали їх привітальними вигуками. Помічники судді Спіроса фіксували час фінішу, щоб потім, коли прибіжать із найвіддаленіших селищ, шляхом найпростішої арифметичної дії визначити переможців.

Для гри у м’яч набралося чотири команди. Тут-таки надули дюжину м’ячів, по три на кожну гру, а в єдині ворота поставили, як завжди, шестирукого Костянтина.

Довго сперечалися: чи розділяти в кросі забіги людей та кентаврів. Уже майже зійшлися на тому, щоб не розділяти. Але тут озвався мовчазний Хірон, який під час дискусії знову щось дожовував. Він проковтнув останній шматок і трубним голосом виголосив:

— Гаразд, я побіжу з усіма. Та що буде, якщо я наступлю випадково комусь на ногу?

І він підняв і показав усім величезне підковане копито. Забіги відразу ж розділили.

Коли дійшла черга до плавання, знову спалахнула суперечка: чи можна гідролюдям під час змагань дихати водою?

— Все це бридня! — гарикнула, розізлившись, ліва голова Спіроса. — Безглузда сама постановка питання! Кожен дихає, як може, як йому зручніше. А на місці звичайних людей я взагалі не поліз би у воду в таку холоднечу. Нехай гідролюди змагаються між собою.

Обідали всі разом, уперше за багато років. І вперше за багато років у цегельно-попелястому небі не громадилися хмари. До загального столу дівчата на чолі з Електрою принесли з лісу цілі оберемки молодої зелені: людям — дику цибулю й щавель, кентаврам — пагони та стрічкові шампіньйони.

Надвечір змагання скінчилися. Усі жителі Нових Афін зібралися на полі для ігор. Найбільше пощастило тим, хто жив поблизу: вони влаштувались на дахах своїх землянок-пагорбів.

І тут сталося непередбачене.

На Західній стежині з’явився самотній подорожній. На плечі в нього був великий мішок, і юнак ішов повільно, обережно ступаючи по розкислій глині. Наблизившись до людей, він поставив мішок на камінь, який устигло підсушити сонце, і вклонився.

— Хто ти, гостю, і звідки? — запитав Спірос.

Юнак підвів голову. Був він зграбний і стрункий, із худорлявим обличчям та привітними сірими очима.

— Мене звуть Ясоном. Я марафонець із Малої Діри. Іще мене кличуть Ясоном-хирляком.

В натовпі засміялися.

Юнак не знітився. Він ворухнув тілом, на якому вигравав кожен м’яз, простодушно пояснив:

— Я народився дуже кволим і слабкосилим. Заняття спортом відродили мій дух і зміцнили тіло.

— Чого ж ти так спізнився? — насмішкувато поцікавився Спірос. — Мала Діра не таке вже п далеке поселення. А ти прийшов останнім.

— Пробачте мені, вельмишановні співгромадяни, — знову вклонився юнак. — Пробач мені, суддя. Зараз весна, час сівби… Ми чули, що ви харчуєтесь переважно консервами. Ми ж давно обробляємо поля і сіємо хліб. Я не багатий, однак у мене є чим поділитись із жителями Нових Афін. Я приніс вам у дарунок мішок добірної пшениці. Мішок важкий, а земля зараз слизька. Тому я трохи затримався.

Усі мовчали, опустивши очі.

Права голова Спіроса із сумом відзначила: хоч яким довгим був шлях людей на Землі, та навіть за тисячоліття не навчились вони сприймати благородство й великодушність як природні прояви людської сутності. Якщо тобі простягне руку допомоги незнайома людина, в очах твоїх, на жаль, окрім вдячності, обов’язково буде й дещиця подиву.

В натовпі хтось плеснув у долоні. Інші теж заплескали — мовчки, дружно, вже не ховаючи очей.

До них підійшла Електра.

Побачивши оголену дівчину, Ясон ледь зблід, проте погляд свій не став відводити або ховати.

Вона уважно подивилась на його худе втомлене обличчя, торкнулась до плеча. Ясон здригнувся.

— Усе переплуталось! — із досадою вигукнула дівчина. — Ти не правнук бога вітрів Еола і не ватаг аргонавтів. Я, на жаль, не Медея… Ну й чудово! Ти мене розумієш?

Ясон мовчав.

Електра враз ніби випросталась — це розкрились її такі ніжні крила. На якусь мить, коротку, ніби захоплене зітхання Ясона, вона охопила цими крилами марафонця, пригорнула його до себе.