Олесь Бердник - Сучасне фантастичне оповідання

Звільнившись від лямок, Фол втомлено труснув кучерявою головою і ліг на землю.

— Усе! — мовив він. — Тепер тиждень від’їдатимуся.

Він дихав важко, із присвистом. Худі боки здіймалися й опадали, і ліва голова Спіроса із сумом споглядала, як натужно ходять під шкірою кентавра ребра.

Хірон усе ще стояв у запрягу. Небагатослівний, він і зараз не встрявав у запальну розмову, що точилася довкола весни, несподіваного сонця та завтрашніх Ігор. Хірон стояв, умиротворено заплющивши очі, і жував. Кентаври весь час щось жували, бо величезне кінське тіло вимагало їжі незрівнянно більше, ніж людське. Навесні та влітку вони не гребували навіть травою та молодими пагонами.

— А як же Олімпійські ігри? — спитав Хірон.

— До біса! — гарикнув Фол. — Спати й жерти. Я ж не коняка!

Усі засміялися. Орест тикнув Фолу та Хірону по віхтю блідо-зелених пагонів і скомандував:

— П’ять чоловік із кошиками залишаються розвантажувати віз. Решта — за мною. Треба до вечора привести все до ладу.

Спірос (обидві голови) поглянув на шлях, що ховався за гайком скарлючених низеньких дерев, які, іще по-весняному чорні й голі, мало не стелилися по землі. У тій стороні (щонайменше три дні туди добиратися і — руїни столиці. Міста, про котре він якось вичитав у старовинній книзі: «Жити в Афінах… означає жити в самому серці Всесвіту. Одного ковтка цього запашного нічного повітря, одного погляду на це найблакитніше небо досить, аби зрозуміти, який чудовий світ і заради чого він був створений». Тепер, коли світ знищений, ці слова видаються чи то знущанням, чи то пустим поетичним образом, позбавленим будь-якого змісту. Жити можна лише в норах, і небо завжди було брудно-сірим, а то й чорним. От! Змісту ніякого, та згадаються ці казкові неможливі слова — і защемить серце, защемить, аж сльози навертаються. Втім, спасибі вам, Афіни! Ви й досі годуєте нас. Хтось колись знайшов там підземні продовольчі склади, очевидно, армійські. Усе заморожене — навіки. Багато чого, звісно, пропало, а от консерви… Нормальні люди, може, й не стали б їсти, а нам, мутантам, якраз. Вибирати не доводиться.

— Які види спорту ми допустимо на завтрашні змагання? — офіційним тоном спитала ліва голова.

— Усі. Усе, що змогло зберегтися… — Права голова помовчала, потім додала: — Певна річ, крім тих, котрі ми прокляли.

Спірос пам’ятав: іще в 1996 році ті, що залишилися живі після Помилки Комп’ютера, прокляли й пустили в непам’ять спершу бокс, а затим і все інше, що було хоч якимось чином пов’язано із насильством над собою: усі види боротьби, стрільби, фехтування. Та й справді, що таке, наприклад, нокаут? Втрата свідомості на період більше восьми секунд. Добровільно лупцювати одне одного до запаморочення? Бр-р-р, яка мерзота!

Ліва голова згідливо кивнула. Права заговорила знову:

— Нехай змагаються… Та головне марафонці. Нам треба вчитися ходити одне до одного в гості, тримати зв’язок із іншими поселеннями. Техніка зруйнована, але люди подекуди вціліли. Нам необхідно знаходити одне одного і триматися тільки разом. Щоб вижити, мусимо бути разом. Усі.

— А як на мене, — заперечила ліва голова, — без чужих — спокійніше. Ми, люди, завжди не розуміли і боялись одне одного. Чому ти гадаєш, що після атомної війни люди порозумнішали? Я не вірю в це. Нікому не вірю.

— І їй не віриш? — тихо спитала права голова. Мабуть, це вона дала команду тілу — Спірос враз напружився, повернувся в бік шляху.

Між пагорбів землянок ішла гола Електра. Дівчаті не було й п’ятнадцяти, однак за зиму вона неймовірно розквітла: усі лінії юної зневажниці звичаїв іще торік були переважно прямими, а тепер округлилися, груди налилися хмільним соком життя, а в карих очах з’явилася якась лукава загадка. Неначе Електра не жила в такій самій напівтемній норі, як усі, неначе відкрилась дівчині цієї весни лише їй відома таємниця.

— Щоб я осліп! Вона стає жінкою! — вигукнула ліва голова судді Спіроса.

— Авжеж… Та річ не лише в тім… — Права голова говорила замислено, очі її з ніжністю дивились услід дівчині. — Електра відчула свої крила. Вони її хвилюють…

Над лопатками Електри, ніби горб, випиналися складені крила. Вони були шкірясті, ледь рожеві. Ззаду крила, на яких безладно розсипалися каштанові коси, нагадували чи то накидку, чи то весняний світлий плащ.

Дівча йшло і пустотливо шльопало ногами, цілячись у папівпересохлі калюжки. Дивлячись на Електру, хотілося забути, що життя на Землі вочевидь скінчилося. Жевріє, як вугілля на згарищі… Втім, як можна говорити про кінець життя, доки на просторах планети б’ється хоча б двоє сердець?!