Юрко Покальчук - Паморочливий запах джунглів

Сонце палило немилосердно, земля сама світилась і парувала.

Врешті ми віддалились від берега і вийшли у відкрите море. Крім темно-синіх хвиль, в яких відбивалося сонце, довкола нічого не було, на розпеченому залізі палуби робити було нічого, і всі поховалися в трюмах і каютах.

Так минуло два дні. Ми кудись пливли, капітани про щось там перемовлялись по рації, і я час від часу перекладав щось нашому капітанові. Він виявився дуже простою людиною, і з таким працювати було дуже приємно.

Аж тут почався шторм. Справа це доволі нечаста в цих широтах, і Яванське море – частина Індійського океану – не таке вже й велике, але шторм чимдалі сильнішав.

Капітан нервував, перекладати не було чого в цей час. Я пішов униз у каюту і прив'язав себе до ліжка – там були для цього спеціальні паски, як у літаках, і заснув під колисання хвиль.

Десь поночі мене розбудили – капітан кличе.

Той, хто мене будив, був просто зелений на обличчі – так його нудило, – якщо можна смагляву шкіру індонезійця назвати зеленою, то вона такою в нього була. Ні, мабуть, скорше сіро-зеленою.

Виявилося, зараз всі індонезійці, хто ще міг пересуватися на кораблі, були такого кольору. У всіх їхніх моряків, без винятку, стався гострий напад морської хвороби.

Я дивувався – а які ж тоді моряки? А отак – тут шторми бувають дуже і дуже рідко. А так собі плавають тихенько і небагато – от тобі й моряки.

Я піднявся в капітанську рубку.

– Справи погані, – сказав мені наш капітан. – По-перше, ми заблукали і відірвались від інших кораблів. Зв'язку нема. Але що гірше – вся команда індонезійців лежить покотом від морської хвороби, ніхто не може нічого робити. Отже, йди за мною в машинне відділення.

Я пішов за ним.

– Бачиш оцю стрілку?

– Бачу!

– І оцю поділку. Тримай кермо тут і слідкуй, аби ця стрілка не відхилялась від цієї поділки!

Хотілося спати. Корабель водило з боку в бік. Але це було дуже кльово – тримати кермо на кораблі.

Наш капітан тримав кермо, а я тримав інше внизу.

Пояснити, що тут і до чого, я й тоді не міг, а зараз тим більше.

Але я був дуже гордий із себе, і так минуло кілька годин, аж доки шторм майже раптово не припинився. Наш корабель кинув якір, і всі, хто ще міг якось пересуватись, повалилися спати.

Коли я прокинувся і вийшов на палубу, то палило яскраве сонце, спека була як завжди. Корабель стояв на якорі, бо не було зв'язку, і індонезійські матроси старанно вимивали палубу від блювотини, якою занапастили увечері та вночі під час шторму увесь корабель.

Згодом уже всі висипали на палубу, повмивались і відійшли від переживань ночі, але ніхто не знав, де ми, і ми просто чекали, коли налагодиться зв'язок і будемо кудись рухатися.

Матроси очищали кокосові горіхи. Я ніколи їх раніше не бачив і не пробував.

Мені запропонували півгоріха з кокосовим молоком усередині. Я випив те молоко – ой-ой, ця екзотика – нічого особливого в цьому кокосовому молоці не знайшов і кинув ті півгоріха, як шкарлупу, за борт.

– Нащо ти це зробив? – розгублено спитав мене один із матросів.

– А що?

Виявилось, що головна їжа в цьому горіхові й було оте, що я викинув. А я думав, що то лушпайка…

Село неасфальтоване!

Але вчився і вчився!

Далі я почав допитуватися у матросів – чому ніхто не купається при такій спеці і штилі.

– Хочеш? Купайся! Вони не хочуть!

– Але чому? Така спека!

Я роздягся до плавок і шубовснув з палуби у воду! Ніколи в житті не забуду відчуття, коли очікуєш у спеку прохолоди води, в яку пірнаєш, і раптом потрапляєш у воду, яка майже тієї ж температури, що й повітря! Майже ніякого релаксу – тільки що мокра!

Я займався плаванням раніше кілька років і плавав добре. А тут була нагода показати усім цим індонезійцям, який я крутий чувак.

І я погнав у море різними стилями, насправді викобенюючись перед глядачами, які скупчились на палубі і дивились на мене – тепер я знаю, – як на придурка, який нічого не розуміє в місцевому житті.

Я погнав у море не дуже далеко, але від корабля десь метрів з двісті не менше.

Розвернувся, помахав рукою глядачам – типу дивіться, який я крутий! А по тому поплив собі спокійно брасом назад, але легенько, вже не намагаючись нічого показувати – й так усі бачили!

Аж тут пролунали крики з палуби:

– Акули! Акули!

Бажання бути схаваним якоюсь потворою в морі мене не захоплювало аж ніяк! Більше того, мене всього охопив панічний страх! Однак не паралізував, а навпаки.

Я погнав до корабля кролем з такою швидкістю, якої, напевне, не показував на жодних змаганнях!