Юрко Покальчук - Паморочливий запах джунглів

Підпливши до корабля, я вилетів з води на палубу майже як дресирований дельфін, добряче обідравши собі литки й коліна об численні дрібненькі мушлі, якими був у підводній частині заліплений наш корабель!

Обдер ноги до крові, захеканий і переляканий, але щасливий, що живий і неушкоджений, намагаючись зберегти залишки своєї крутизни, я відхекався і забажав подивитись на тих потвор, де ж вони пливуть і куди.

На капітанському місточку двоє стояли з біноклями і дивились у море.

– Нічого страшного, – сказав капітан-індонезієць. – Це, виявилось, дельфіни!

– Курва мать! – вилаявся я. – Що ж ви мене так налякали!

– Всяке може бути. Тут акули невеликі в цьому морі, не з'їдять, але можуть добряче пошматувати, як попадешся! Вони якраз і називаються так, як наш корабель, – баракуди. А поза тим є тут ще і морські змії…

Тут до мене і дійшло, чому моряки-індонезійці не купаються у відкритому морі!

Я не раз над цим замислювався – як все здається просто, коли не знаєш, що і як воно тут насправді!

Ми стояли у відкритому морі ще майже добу – невідомо було, куди плисти, що робити!

Цирк на дроті!

Вечір. Я вдивлявся у неймовірні кольори вечірнього неба, які по своїй різкості, контрасту викликали в уяві хіба що картини Реріха, яким не йнялося віри, коли я бачив з них репродукції. Здавалося, що то фантазія художника.

Насправді ж якісь дурманно-химерні переплетіння червоного, яскраво-синього, зеленого, жовтогарячого, фіалкового і всіх можливих відтінків усіх існуючих і неіснуючих кольорів просто не давали змоги відірватися від споглядання цього марева.

Врешті сонце сіло.

Якийсь час я стояв на носі корабля і вдивлявся у масну чорну сонну гладінь моря, яку вперто розрізав ніс корабля, під безмежним і, здавалося, низьким і таємничим зоряним небом. Місячне світло спустилось до нас холодне і бліде. Є щось жахне у місячному світлі, гейби якась безпристрасність невтіленої душі і якась неосяжна таємниця. Місячне світло ніби позбавляє всі матеріальні форми їхньої власної субстанції і надає химерної реальності тільки тіням.

Я почував себе щасливим. У тому, що мене оточувало, була чарівність невловного, це було часткою мого індонезійського життя, може, саме тут я відчував його квінтесенцію, таємну його істину, приховану за реальністю.

Стояла якась пронизлива тиша, яку пробивала лиш незмінна вібрація корабля, все ніби завмерло.

І враз я почув спів.

М'який, тремтливий юнацький голос виводив якусь лагідну і трохи тужливу індонезійську пісню.

Я пішов палубою туди, звідки лунав цей спів.

Треба сказати, що, як виявилось потім, майже всі індонезійці мають чудовий слух і прекрасні голоси. Такого рівня, що, здавалося, мало не кожному йти вчитися співу сам Бог велів. Але життя у всіх різне, і можливості різні, і так далі.

Отож я почув пісню, яку хтось співав гарним, глибоким, сказати б, теплим голосом.

Що в перекладі означало просто

Камбоджійське дерево – я його потім побачив – було невисоке, з широкою крислатою кроною, і давало чудовий приємний затінок у спеку.

Я підійшов до хлопця – матроса, який сидів самотньо на носі корабля, і побачив, що він співав собі сам для себе.

Спершу я сів поряд і послухав, він усміхнувся, не припиняючи співу. Потім ми розбалакались. Батько давно помер, до морської служби хлопець дістався за невеличку зарплату – тут годують, одягають і трохи грошей лишається, аби передати матері, у якої ще двоє менших дітей.

Всі індонезійці виглядають, особливо попервах, поки до них не звикнеш, дуже юними. Цьому на вигляд було років п'ятнадцять але насправді вісімнадцять.

Ми пробалакали з ним добрих пару годин і домовились днями зустрітись і піти поблукати разом у місті.

Якраз через день у нього було кілька годин, вільних від роботи, і ми зустрілись і подалися в місто.

Анвар – його звали Анвар – вочевидь пишався, що я з ним. У мене була дуже яскрава синя сорочка, і вона підкреслювала мої світлі очі. На мене скрізь вирячувалися індонезійці, бо тоді в моді в них був фільм «Бен-Гур», і головний герой мав блакитний плащ і такі самі блакитні очі, і моряки на вантажівці, якою ми подалися в місто, пошепки казали один одному, показуючи на мене: дивися – Бен-Гур!

Анвар потягнув мене фотографуватися разом – на згадку. Ми зробили кілька знімків. На одному він прихилив мені голову на плече, і це виглядало якось надто лірично, як для недавнього знайомства, і мені було трохи ніяково.