Юрко Покальчук - Паморочливий запах джунглів

Раз-два – і в дамки.

Я почував себе трохи ідіотично, бо вона була доволі огрядна, а мені такі не подобаються, але ситуація і так далі. Одне слово, все вдалося.

Але то було один раз, і незабаром вона поїхала додому.

Настала дивна пора нашого перебування в Індонезії. Праці практично не було.

Тижнями бездіяльно всі сиділи на базі. Обідали, снідали й вечеряли в загальній їдальні, і просто дуріли від нудьги.

Офіцери розважались тим, що робили рогатки і стріляли з них по великих щурах, яких тут водилося дуже багато, і крутились вони ускрізь і вдень і вночі.

Хтось на той час на мене вже доніс, з'явилась у начальства підозра, що саме я вештаюсь у місті без дозволу, бо за чутками якийсь перекладач ночами ходить по місту. За мною почався негласний нагляд.

Я виходив із бази і гуляв якийсь час тільки довкола неї. Тут було багато маєтків, у цій околиці жили переважно багаті люди.

Але цей світ мене практично не цікавив, тут все було більш чи менш схоже на дачі наших заможників. Хіба що природа трохи інша, й люди смагляві і косоокі.

Мене вабив запах прілості первісного безмовного тропічного лісу, джунглів, які були поруч, але які я бачив доти тільки з вікна авто.

Я виходив на берег моря і дивився увечері, як місяць кидав своє яскраво-срібне покривало на густу траву, на безсонну чорно-синю гладінь моря, на берег із стіною дерев, переплетених кронами й гілками, і відчував запах первісного багна, природний запах первісності буття. І в усьому цьому була велич, німа велич очікування прийдешньої зустрічі. Здавалося, кожну мить може статися щось незвичайне, чари оживуть і здійсниться нереальне, перетворюючись на з'яви життя.

Якось я проходив повз один із маєтків поблизу нашої бази і побачив гулянку в саду біля будинку, я вдивився, і раптом серед гостей помітив одного нашого морського офіцера – тут всі були в цивільному. Він теж побачив мене і покликав жестом. Я підійшов.

– Йди до нас, і нікому нічого не кажи!

Отже, я не один порушував порядок у совєтській колонії.

Він трохи знав по-англійськи, і цього було досить. Кожен шукав свого шляху.

Кожен дрочить, як він хоче. Я дрочу, як я хочу!

Китаянку звали Мері. Мені не подобалися тут американські імена – вони вбивали для мене екзотичність ситуації, – але це, для багатих особливо, було круто і модно. Ми з нею танцювали цілий вечір, і все сталося без проблем просто у саду під кущами.

Сад виглядав привидним під місячним сяйвом. Ми вмостилися в глибині саду. Не говорили ні слова. У Мері була тонка ніжна шкіра, і вся вона була дуже біла порівняно з смаглявими індонезійцями, принаймні так здавалося мені під місячним світлом з тих, які я бачив, частин її оголеного тіла. Довкола панувала тиша, чути було тільки наші дихання і шурхотіння моїх колін і ліктів на траві. Всі ці звуки, здавалось, наповнювали сад, й спершу я боявся, що й наші сопіння і зітхання можуть бути почутими кимось, але скоро то вже стало байдуже, бо наближався кінець. І врешті з приглушеними зойками ми скінчили майже разом, вона лиш за мить після мене. І поборсавшись в ній ще хвилину, я вийшов з неї і, відкинувшись навзнак, ліг горілиць і дивився в небо, не одягаючись і не витираючись, враз протверезілий і поглинутий філософськими роздумами. Здавалося, все раптом замовкло і ця тиша заполонила цей двір і сад, і ставала ніби мовчанкою усієї цієї таємничої країни, і проникала, здавалось, просто в серце – таємниця країни, її велич і неймовірна реальність її невидимого життя.

Я було думав, що тепер вже гарно влаштувався.

І наступного дня спробував зайти до того будинку, аби якось побачити Мері, але нічого не вийшло. Вона взагалі тут не жила, а була в гостях.

Виглядало усе досить тупо – погуляли і досить.

Я ніколи не захоплювався такими короткочасними історіями, мені завжди хотілося продовження, якогось хоч би трішки інтиму. А це був звичайний блядохід.

Однак у той вечір я ще заприязнився із хлопцем, який зовсім не скидався на індонезійця.

Він був напівголландець, звали його Роні Матулавесі, і він мав русяво-темне волосся і світлі рудуваті очі.

Він був років на два молодший за мене, дуже веселий і шукав розваг.

З ним у мене почалася ще одна серія пригод.

Я вже боявся їздити до міста вантажівками разом з індонезійськими матросами, бо за мною слідкували.

Одного разу я вертався з міста трохи запізно, на КП, з якого вела дорога на базу, жодна машина не хотіла зупинятися, вже була друга година ночі, і врешті ми з якимось матросом кинулися на бензовоз, на якому були ручки збоку, ми зависли на них, і так і висіли усі дванадцять кілометрів, бо водій вкурвився з якоїсь матері і не збирався зупинятися, і на ходу я стрибнув з машини біля нашої бази і так розбив ногу, що шрам на голінній кістці лишився на все життя. Поза тим, я боявся йти через ворота, які були замкнені, бо завтра би про мене доповіли нашому начальству, і поліз через триметровий заввишки мур на військову базу. Мене могли просто застрілити, але я таки щасливо переліз. З такими мандрами то був останній раз, я більше сам вже не наважувався вештатись нічною Сурабаєю.