Юрко Покальчук: Паморочливий запах джунглів

Дуже багато рибалок. Бо острів бідний і багато мадурців живе в Сурабаї.

Вони переконані мусульмани, і всі чоловіки там обов'язково носять чорні шапочки. Відомо, що вони горді, витривалі і довго пам'ятають образи.

Але мені на цій маленькій військовій базі робити було нічого, просто нічого.

Перекладати майже не треба було, а я на той час вже пристойно говорив по-індонезійськи, бо мову почав вчити з першого дня свого перебування в Індонезії ще в Джакарті.

Я почував себе на засланні. І коли увечері я дивився з Мадури на вогні Сурабаї, де буяло життя, мені хотілося плакати від безсилля.

Я згадував давній фільм «Людина-амфібія», коли Іхтіандр дивиться на вогні великого міста, які для нього були недосяжні.

Я ще не вмів тоді розширяти час, чому навчився значно пізніше, навпаки, він для мене звужувався, кожен тупий день на засланні здавався мені вічністю. Все було поруч, але дістатись свого чарівного тропічного світу я не міг.

Якогось вечора в перші дні я мало не плакав від безсилої люті на ідіотське військове начальство, на абсурд, у якому людина, яка присвятила своє життя вивченню східних культур, перебуваючи серед однієї з найцікавіших і найекзотичніших, не може її торкнутись, її пізнавати. Бо ніззя, тому що не можна, а не можна, тому що ніззя.

Я стояв біля стіни і впирався в неї руками. Мало не бився об стінку головою з відчаю, не міг спати, і думав – що ж робити! Що робити?

Але безвихідних ситуацій не буває. Варто лиш пошукати вихід.

Я робив зарядку, плавав кілька разів на день, читав, писав якісь дурні і незграбні вірші, але почував, що мене життя поставило в тупець. Прекрасний, чудовий екзотичний світ мені закрили. Ось він поруч, але недосяжний.

Я заприязнився з дітьми, які збиралися біля моря на березі і дивились, як я плаваю. І врешті з'ясував, що тут є чоловік, який кожного вечора курсує човном в Сурабаю на нічний базар і поночі вертається назад.

Знайшов я того діда, домовився з ним, і ось я опинився в Сурабаї, і ніхто вже мене тут не міг шукати, бо ніхто би й не здогадався, що я туди дістанусь з Мадури.

Я насправді просто волочився містом, щось їв там, щось пив, ходив у кіно, але я був вільний. І це було для мене головне.

Я міг бути сам, не завжди потребував компанії, особливо будь-якої. Мав за краще бути самому і самому пізнавати цей світ.

Найбільше мене завжди вабили саме нічні базари, сповнені таємничих можливостей. Вночі місто ніби прокидалося і від усіх оцих запахів вологої темряви і химерного поєднання, несподіваних серед міста, просто за базаром, заростів бананових кущів і пальм і ще якихось екзотичних дерев, з-під яких раптом виринали вуличні повії, дешеві і небезпечні через венеричні хвороби, і авто на великих швидкостях, і розмальовані і розцяцьковані наклейками-листівками бечаки-велорикші (днями побачив такого в Києві на Хрещатику, а колись вважалося, що то використання людини і не вільно було ним користатися совєтському чєлавєку), і аромат сигарет з гвоздиками і кокосового масла, і таємничі вогники і свічки, за якими стоять на базарі торговці, і злодії на кожному кроці, і жебраки, яких сила-силенна, і люди, що сплять на газонах і теплому асфальті, навіть жінки з дітьми, бо нема куди дітися, і вся атмосфера нічного життя, яке збуджує всі відчуття, загострює сексуальність і манить у пригоди, в невідоме, незнане. Торкнутись таємниці.

За вісім місяців мого перебування в Індонезії насправді, якщо порахувати, то сексуальних пригод в мене було не так-то й багато. Не більше, ніж у звичайного, трохи батяруватого українського студента.

Я справді боявся сам кидатися в якісь авантури, бо розумів, що зі мною, як з білим європейцем, який сам десь волочиться нічною Сурабаєю, все може трапитися. Як на кого натрапиш.

Я блукав обрежно, вдивляючись у довкілля, але відмовитись від цих мандрів просто не міг.

На третій раз моїх подорожей на човні до Сурабаї я прибіг на берег, як було домовлено з дідом, а він уже відплив.

Це був жах, я вже думав, що попливу оці сім кілометрів через протоку, і тут одразу спливли в пам'яті всякі розмови про морських змій і акул і все таке, що може водитись у морі.

Я почав волати, гукати діда, і він таки почув і вернувся за мною.

Діставшись Мадури я, щасливий, заплатив йому більше, ніж обіцяв.

Але більше вже не ризикував з ним домовлятись, я відчув справжню небезпеку вляпатись у великі неприємності ні за що.

Якби мене приловили, я би мав вертатись негайно додому, а могли й з університету виключити, і біди би я набрався неабиякої.