Юрко Покальчук: Паморочливий запах джунглів

І я просто затужив. І не тому, що втратив можливість трахатись.

У двадцять більш чи менш років статеве утримання переноситься значно спокійніше, що би там хто не казав, ніж коли чуваку за сорок і більше.

Якраз в юності можна з горя і подрочити, і почекати чи перечекати, бо відчуття, що попереду у тебе ще безмір часу і ти все встигнеш, домінує над усім твоїм єством.

Це вже потім нетерпиться, бо треба щоби машинка не ржавіла, так і лікарі говорять, та й взагалі десь є підсвідомий страх, що все це може не дуже задовго якось кінчитись, і треба брати своє!

Мені забракло Суфії, його усмішки, його дбайливого товариського ставлення до мене. Він став на базі для мене майже рідним, найближчим. І коли його забрали, я ніби осиротів.

Минуло понад місяць.

Мені довелося багато працювати з різного роду військовими човнами – від підводного човна до малих протипідводних кораблів, буксирів, торпедних катерів та іншого.

Дуже важко було перекладати все пов'язане з облаштуванням корабля і різними технічними термінами. Всякі там переборки, частини двигуна і різних приладів незрозумілі були і тим, хто перекладав.

Я на початку так втомлювався, що уночі мені снилось, наче я й далі перекладаю щось, крутячи майже ритмічно головою, – то в один бік, то в інший, – і так цілий день. Інколи це тяглося тижнями. Тоді було не до гульок.

Але все минало, потрохи до всього звикаєш будь-де. Так і я звик до Індонезії, і просто закохався в неї. І був щасливий, що я тут.

Мене п'янило саме відчуття того, що я в такій екзотичній чудовій країні, і що я тут насмілююсь пускатися в якісь пригоди, і живу з ними, індонезійцями, трішки вже їхнім життям.

Мене здавна і ціле життя вабило відчуття гри в когось іншого. Так би мовити зміна, – нехай тимчасова, але в цей час гейби повна, – свого «я» на якесь інше.

Це було страшенно привабливо опинятися в циганському таборі ачи в трущобах Ріо, ачи в загоні мисливців на диких оленів на Таймирі, ачи в загоні сандіністських військ в Нікарагуа, почуваючи, що ти раптом переживаєш справді за долю цієї революції, за цих людей, що пережили страхіття сомосівської фашистської диктатури, і тепер ти разом з ними, ти один із них.

А потім вернутися до себе самого наповненим іншим життям, іншим життєвим знанням.

В одному з моїх улюблених фільмів «Професія: репортер» (режисера Бернардо Бертолуччі) головний герой, який, втомившись від себе і своєї репортерської роботи, взяв документи випадково померлого бізнесмена і живе певний час життям того, що помер, переживає різні історії чужого життя, кохання і небезпеки, і врешті за якихось дуже романтичних обставин раптом говорить – я вже втомився від цього, до мене повертається моє справжнє «я».

Оце я розумів уповні. Бо я так жив. Але утямив, осмислив себе і своє життя, частково завдяки цьому фільмові, я значно пізніше.

В Індонезії я ще жив і рухався інтуїтивно в цьому напрямку, і вдавалося це мені дивним чином, але вдавалося і доволі непогано.

І я був щасливий переживати це, як буваєш щасливий від кохання, яке вдалося нехай не назавжди – ти можеш це відчувати десь глибиною свого єства, але бути щасливим зараз, не знаючи, що зовсім незабаром прийдешній час принесе тобі біль.

Мені довелося кілька тижнів працювати на малому протипідводному кораблеві (МПК), який називався «Баракуда». Тут був лише один радянський офіцер, при якому стажувався командир корабля індонезієць.

Це була непогана робота, бо одна людина, якій я перекладав, і конкретне місце роботи, а не зміни – кожного дня в інше місце з іншими людьми.

Відбувалися військові навчання. В Яванське море вийшло п'ять кораблів, і мали вони робити якісь маневри.

Спершу море було маслянисте і сонне, вода тут справді дуже солона, значно солоніша, ніж у Чорному морі, і тому певне виглядає тут гладінь Яванського моря, як й Індійського океану, якого воно фактично є часткою, зовсім інакше.

Усе це вже давно втратило для мене свій реальний сенс, і я вдивлявся у берег, поки пропливали вздовж Сурабаї і трохи далі, і подумки відзначив собі, що берег тут якийсь ніби недороблений, пальми скупчувались незграбними групами, узбережжя кам'янисте, на морі не видно човнів, і все якось підозріло тихо і безлюдно.

Ми трохи пропливли і далі над берегом, і пейзаж почав потроху мінятися. Перед берегом, спершу кам'янистим, а далі подеколи з уривками піщаних пляжів, потягнувся ніби кордон безмежних хащів – темно-зелених, майже чорних. Вони були виструнчені рівно, як по лінійці вздовж морського обширу, який під яскравим ще сонцем – а ми вийшли в море по обіді десь о четвертій вечора, – виблискував темною синявою, по якій стелився ледве помітний повзучий туман.