Віктор Суворов - Оповіді визволителя

Наші дивізії, які виходили з Чехословаччини, нагадували залишки розбитої армії, що тікає від переслідування після нищівної поразки. Чи міг який офіцер без болю дивитися на нескінченні колони брудних танків, покалічених варварською експлуатацією, позбавлених протягом багатьох місяців людської турботи і ласки. Порідшали наші полки. Багато взводів і рот в повному складі ще в Чехословаччині зводили в маршові батальйони і гнали на китайський кордон. Солдатів, яким залишалося служити по кілька місяців, достроково розганяли по домівках. В екіпажах часто залишалося по одному водієві, і нікого більше.

Батьківщина зустрічала нас оркестрами і негайно направляла всіх цілими полками в польові табори, обгороджені дротяними парканами. Чи то чумними нас вважали, чи то прокаженими. Незнайомі інженери швидко оглядали бойову техніку і на ходу визначали: середній ремонт, середній ремонт, капремонт, на злам, на злам, на злам.

А нас так само швидко оглядали лікарі: придатний, придатний, придатний. А ще якісь люди гарячково порпалися в наших справах і так само швидко виносили резолюції: китайський кордон, китайський кордон, китайський кордон.

Аж раптом звичний ритм був порушений. Поріділий полк вишикували вздовж широкої лісової просіки, яка була центральною дорогою нашого військово-тюремного табору. Начальник штабу полку нудно читав накази міністра, командуючого округом, командувача армією. Потім несподівано конвой вивів на середину і поставив перед строєм якогось хлопця. На вигляд йому було років двадцять. Мене вразило те, що він чомусь був босий. Того року в Карпатах стояла незвичайно тепла і тиха осінь. І все ж то була осінь, а він стояв босоніж.

На вигляд важко було зрозуміти, солдат він чи не солдат. Штани на ньому були солдатські, проте замість гімнастерки — широка селянська сорочка. Він стояв правим боком до розгорнутого строю полку і дивився кудись у далечінь на сині вершини Карпат короткозорими своїми очима. У лівій руці він тримав солдатський казанок, а права притискала до грудей якийсь матерчатий згорток, щось загорнуте в ганчірку і, мабуть, йому дуже дороге.

Начальник штабу полку чітко і виразно читав папір про пригоди нашого героя. Призвали його на службу рік тому. Під час підготовки до звільнення він вирішив скористатися ситуацією для втечі на Захід, однак під час перетасовувань потрапив в одну з «диких дивізій», які в Чехословаччину не входили. І тоді, захопивши автомат, він пішов в гори і кілька разів намагався прорватися через кордон. Три місяці він провів у горах, тільки потім голод вигнав його до людей, і він добровільно здався. Тепер він має бути покараний. У мирний час таких, як він, карали в затишних місцях. Та зараз ми жили за законами військового часу, і так як його «дику дивізію» вже розігнали за непотрібністю, він буде покараний перед строєм нашого полку.

Поки начальник штабу завершував читання вироку, до дезертира ззаду повільно наближався кат, невисокий, дуже міцний майор ГБ в м’яких чоботях з короткими халявами на товстих литках.

Я ніколи не бачив своїми очима страти і уявляв її зовсім інакше: темний підвал, шар тирси на підлозі, похмурі склепіння, промінчик світла. У житті все навпаки: лісова просіка, застелена розкішним килимом багряних листя, золоті павутинки, кришталевий дзвін гірського струмка і неозора лісова далечінь, залита прощальним теплом осіннього сонця.

Дія розгорталася перед нами ніби на сцені, ніби у виставі, коли весь зал, закусивши губи і вчепившись нігтями в ручки крісел, мовчки стежить за тим, як смерть, м’яко ступаючи, повільно ззаду наближається до своєї жертви. І всі її бачать, крім того, кому судилося померти. Брешуть, напевно, люди, що наближення смерті можна відчути. Нічого наш солдатик не відчував. Стояв він і мовчки слухав (а можливо й не слухав) слова вироку. Зрозумілим є одне: у нього і помислу не було такого, що його можуть засудити до вищої міри. І вже, звичайно, він і уявити собі не міг, що вирок приведуть у виконання прямо після оголошення.

Зараз, через багато років, я міг би прикрасити свої переживання і додати драматизму в опис цих хвилин, та правда така, що в той момент я не відчував ніяких почуттів. Я стояв і, як сотні інших, дивився на солдата та ката, який наближається до нього, і думав про те, чи обернеться солдат, і, коли обернеться й побачить ката з пістолетом, чи буде кат стріляти негайно або ж вчинить якось інакше.