Віктор Суворов - Оповіді визволителя

Проблема полягала в тому, що обстановка була майже бойовою, та доводилося виконувати чисто дипломатичну функцію: розганяти цих дурноверхих чехів, котрі не бажають звільнятися від пут капіталізму. А з нашим запахом цим займатися якось не зовсім зручно. Коли вража пропаганда дізнається, що чотириста радянських солдатів виконують свою благородну місію під впливом Бахуса, може вийти світовий скандал.

Наступного ранку історія повторилася, і наступного — знову.

Сталося так, що вся агентура ГБ і партії виявилася втягнутою в загальну справу і місцезнаходження чудесного джерела не видавала. У Чехословаччині, до речі, всі вони, слуги ГБ і партії, хвости притиснули і строчити доноси зовсім не поспішали. Ще б пак: всі навколо озброєні, ненавмисно і застрелити можуть або вночі танком сонного розчавити, помилково. Така практика процвітала повсюдно. Рахунки зводили швидко, незважаючи на різницю мов і інтересів.

Командир батальйону також не поспішав доповідати про те, що відбувається. Доповіси — на себе ж біду накличеш. Він вирішив шукати сам, залучаючи до пошуків спирту всіх офіцерів батальйону.

Було зрозуміло, що запаси спирту в батальйоні величезні: щоночі по солдатській кварті на кожного з 400 солдатів. Спирту потрібно було позбутися. Де ж він, біс його забирай, може бути захований? Батальйон міняв своє розташування постійно. Значить, спирт не в лісі, не в землю заритий, а рухається з нами. У наших машинах. А де? Ми обстежили все, міліметр за міліметром, навіть перевірили, чи не залитий спирт в шини бронетранспортерів. Але і там його не було.

Батальйону загрожувала біда. Роздавимо дитину на дорозі, нагряне комісія, а солдатики — напідпитку. Що з нами зробить вище керівництво? Та й перед народом, який звільнюємо, незручно.

Тому я абсолютно категорично прийняв рішення спирт знайти. Чого б мені це не коштувало. Хоч би чим довелося пожертвувати. А жертвувати міг всього лише однією річчю — золотим годинником «Польот». У мене це була єдина дорога річ. А що ще може бути у радянського лейтенанта, крім годинника і гребінця?

Годинник був просто чудовим, і я давно помітив, що один з радистів взводу зв’язку на мій годинник поглядав з чималим інтересом. Не знаю чому, тільки цього радиста я вважав жадібною людиною, хоча майже і не знав його.

Під час обіду, коли навколо польового вузла зв’язку зовсім нікого не було, а радист, я це знав, чергував всередині, причому один, я зайшов на вузол зв’язку. Для офіцера відвідування батальйонного вузла зв’язку справа цілком природна.

Я мовчки зняв з руки годинника і простягнув радисту. Він дивився на годинник, не наважуючись його взяти, і чекав, чого я вимагатиму натомість. Будучи радистом, він, звичайно, трохи говорив російською, — без цього в зв’язок не беруть.

— Мені спирт потрібен, — закинувши голову назад, я показав, як люди п’ють спиртне. — Розумієш? Спирт.

Для більшої ясності я поклацав себе по горлу, показуючи, як він булькає.

Він кивнув. А розуміє ж, сучий син! І, мабуть, кожного дня разом з усіма приймає лікувальний напій. Я простягнув йому годинника. І він його взяв!

— Десять літрів, розумієш, — я показав десять пальців. — Десять.

— Вечер.

— Ні, — не згоджуюся я, — мені зараз треба.

Він покрутив годинника в руках і знехотя повернув: зараз не можна.

Ну, що ж, не можна — значить не можна. У командирську сумку годинник опустив і пішов до виходу.

А біля самих дверей різко обернувся.

Солдат з величезним жалем дивився мені услід. Годинника в сумку я опускав з умислом. Щоб потім не з руки знімати, а дістати миттєво. Дістав, йому в руку засунув:

— Сам візьму.

Він кивнув, швидко замотав годинник в носовичок, сунув за халяву чобота і тут же шепнув мені на вухо одне лише слово.

Мені дуже хотілося дати йому в морду. Однак радянському офіцеру бити солдат не рекомендовано. Це у них там, у вовчій сім’ї капіталістів, в буржуазних арміях, рукоприкладство процвітає.

А ми солдата виховуємо добрим словом і особистим прикладом. Тому ще перед тим як на вузол зв’язку зайти, я дав собі установку: морду не бити.

І ще: днем раніше я дав собі слово, коли спирт знайду, нікому, включно з командиром батальйону, не розповідати про те, як мені це вдалося.

Щоб не розкрити стукача, я не побіг в штаб батальйону підстрибом, а почекав. Лише під вечір постукав до командирської машини. Комбат сидів в найглибшій зневірі.

— Товаришу підполковник, не бажаєте випити зі мною по кварточці спирту?