Віктор Суворов - Оповіді визволителя

Молодший лейтенант був хорошим психологом. Він безпомилково визначив, чому напівживий, з запалими очима курсант-електронік бере на себе цей ризик: він вирішив задати питання, щоб полестити молодшому лейтенанту і тим самим заробити своєчасне звільнення. Йому явно залишилося сидіти день-два, однак коли його пошлють на танкоремонтний завод, він не виконає норму і отримає ще п’ять діб, які зможуть перетворити його на все життя в забитого, приниженого, заляканого напівідіота. Можливо, навіть служба його і кар’єра після такого незворотного процесу стануть більш успішними, та курсант не бажає цього і готовий йти на ризик, щоб ухилитися від такого повороту долі.

Проте не так-то й легко полестити Всемогутньому! І коли лестощі будуть визнані грубими, підлабузнику буде непереливки.

Лестощі в формі питання мають поєднувати в собі щось оригінальне на межі дозволеного. І всі ми це абсолютно чітко розуміли.

— Що ви бажаєте? — Підкреслюючи свою повагу до виявленої хоробрості, ввічливо поцікавився молодший лейтенант.

— Курсант Антонов, заарештований на п’ятнадцять діб, відбув тринадцять діб покарання! — Чітко представився губарь. — Товаришу молодший лейтенант, у мене питання!

Страшна тиша запанувала в залі. Всі ми чекали саме цього, та надзвичайна зухвалість задуму вразила нас. І муха, відігрівшись за грубкою, з гнітючим ревом, немов стратегічний бомбардувальник, пропливла під стелею. Всі ми зігнулися і сховали голови в плечі, ніби намагаючись пом’якшити удар, а гнів міг звалитися на будь-чию голову.

— Задавайте ваше запитання, — дозволив молодший лейтенант і, подумавши, додав: — будь ласка.

— Товаришу молодший лейтенант, скажіть, будь ласка... Чи буде гауптвахта при комунізмі?

Плечі мої стиснулися, а голова опустилася ще нижче, як і у всіх інших, — не я один чекав удару обухом по своєму загривку. Лише один, той, хто задав питання стояло гордо і прямо, випнувши впалі груди і дивлячись розумними сірими очима прямо в очі Всемогутньому.

Той на мить задумався, потім товсті його губи розповзлися в майже дитячій усмішці. Питання явно припало йому до смаку. Пустотливі вогники загорілися в його очах, і він з повною переконаністю і вірою вимовив:

— Губа буде завжди!

І радісно засміявся.

Потім Всемогутній ще раз уважно оглянув електроніка і від душі похвалив:

— Молодець! А тепер... А тепер дуй до сортиру, і щоб до вечора він сяяв, як у кота приналежність !

Сотня голів заздрісно охнула.

— Єсть! — Радісно гаркнув той.

А що можна придумати кращого? Правда, після ранкового надшвидкісного оправлення сортир загиджений неабияк, та за дві-три години його так вилизати можна — замилуєшся! А потім — а потім цілий день тільки вид демонструй, начебто ти покращуєш вже зроблене. Це ж не смердючі бездонні ями комунізму! Ех, сортир! Це вночі його не дуже приємно чистити, тому що замість сну, а вдень, в теплі, в затишку...

— Шикування на розвод через півтори хвилини!

Всім тілом я рвонувся вперед, розгрібаючи ліктями настільки ж наполегливих своїх товаришів...

То був чудовий день.

У той день пощастило й мені: в маленькій групі губарів я потрапив до окружного військового госпіталю — тягати тюки з брудною білизною. А конвойним нам трапився артилерист четвертого курсу, що явно не раз сидів і тому поступливий. І коли пізно ввечері він оголосив десятихвилинну перерву, і ми розсілися на зледенілих колодах, притулившись спинами до теплої стінки кочегарки, жаліслива метка сестричка з шкірно-венерологічного відділення принесла нам цілий ящик недогризків чудесного білого хліба. Ми з задоволенням жували його, не в силах ділитися враженнями того незабутнього дня. Та кожен, я в тому впевнений, думав в той момент про хороброго курсанта, про ризик, на який він себе наражав, про точність його психологічного розрахунку, про безмежні можливості людського розуму.

Через багато років мій добрий приятель Валера Симонов, на той час — курсант сусіднього взводу, а згодом — полковник, начальник розвідки 8-ї гвардійської армії, написав:

Особисто я, читаючи книгу «Визволитель [9] Під такою назвою в Росії вийшло перше видання цієї книги. — Прим. ред. », був вражений, з якою точністю автор зобразив київську гарнізонну гауптвахту. Ніде правди діти, самому мені довелося там відсидіти в цілому п’ятдесят з гаком діб. («Московская правда». 31 липня 1994 г.)