Валентин Наливайченко - «Для мене патріотизм – це дія»

— Вибачте за таку алюзію, згадав принагідно, що багато моїх колег були скептиками щодо порушеної кримінальної справи по Голодомору. Вони казали: «Валентине, це безнадійно, згідно із законодавством України судова перспектива такої справи неможлива». Як неможлива? Універсальна Конвенція ООН 1948 року «Про покарання та запобігання злочинам геноциду». Україна — сторона Конвенції з 1949 року. У 1969 році ми стали стороною Універсальної Конвенції ООН 1968 року щодо незастосування строків давності щодо злочинів геноциду. «Ні, якщо навіть порушиш справу, результатів не буде», — казали мені. Порушили справу, довели, переконали, у тому числі і прокурорів. Створили апарат слідчих із більше 100 осіб. Якби я призначив одного, це було би нереально. Треба у 17 регіонах попрацювати, мільйони документів і свідчень вивчити, провести експертизи. 110 осіб працювали у всіх областях. Деякі документи зберігалися поза 17 взятими до уваги регіонами. Система ж була така, що за тих часів документи розсилались по губернських управах НКВС від Рівного до Донецька. Відпрацювали слідчі, зібрали матеріали. Було три експертизи, три інститути замовили. Величезний масив роботи. Працювали дуже напружено 7–8 місяців. Все було зроблено і передано до суду. І суд український наважився, знайшлись українські чесні судді, які не побоялися прийняти рішення. Зокрема, суддя Скавроник, який назавжди увійшов у історію України, навіть міжнародну історію. Судді, які засуджували геноцид, їх одиниці по всьому світу. Нагадую, це стосувалось Руанди, Південно-Африканської Республіки (Апартеїд), Боснії-Герцеговини, Камбоджі (Червоні кхмери). Але жодна з цих держав власними силами не спромоглася довести злочини геноциду. Завжди утворювався міжнародний трибунал. Навіть Нюрнберг, із зрозумілих причин, визнавав злочини геноциду через міжнародний трибунал. Наш український суд застосував норми власного законодавства і визнав факт геноциду, викрив злочинні механізми, які були застосовані у своєму рішенні, і назвав осіб, які були винні в організації і здійсненні геноциду. Я можу нагадати, це — Сталін, Молотов, Косіор, Чубар, Постишев і Хатаєвич. У зв’язку з тим, що вони померли, український суд закрив справу за нереабілітуючими підставами. Тобто це на все життя український суд визнав на нашій території, що вони є міжнародними злочинцями. Ці люди і КПРС, яку вони представляли, винні у страшних злочинах проти людей. І зараз, коли новопризначений керівник Інституту національної пам’яті, призначений від КПРС — злочинної організації, починає роздумувати і просторікувати на шпальтах газети «Коммерсант» про перегляд обставин голодомору, то хочеться цій поважній газеті передати повний текст рішення суду. Там все аргументовано сказано.

13 січня 2010 року Апеляційний Суд Києва, на підставі масштабного розслідування, проведеного Службою Безпеки України, встановив, що в 1932-33 роках в Україні керівництво компартії на чолі з Й. Сталіним організувало геноцид частини українського народу, внаслідок чого було безпосередньо знищено 3 млн. 941 тис. осіб, а разом з ненародженими — близько 10 млн. осіб. Цей член компартії ніколи вказаного вироку читати не буде. Бо це все одно, що читати вирок самому собі. Адже саме його, саме комуністична партійна організація в 1919 році вперше створила концтабори на території колишнього Радянського Союзу. Вже з нашої території націонал-соціалісти взяли свого часу цю практику на територію Німеччини. Я нагадую, що в 1932–1933 роки голодомор-геноцид був здійснений саме у східних областях нашої країни. Тобто людина, яка нині очолює Інститут національної пам’яті, по суті заперечує історію моїх батьків, дідів. Заперечуючи або не визнаючи рішення українського суду, ця людина скоює не просто злочин, а міжнародний злочин. Тому, що всі, хто покриває геноцид, так само, як і ті, хто вчиняв геноцид, вважаються міжнародними злочинцями. І це вже предмет розгляду Гаазького трибуналу. Для тих, хто думає, що це жарти, хай зателефонує Наомі Кембел. Так вона зараз дає пояснення Гаазькому суду тільки за те, що була знайома з колишнім диктатором Ліберії Тейлором і він подарував їй діаманти. А в українців тоді забирали зерно і продавали його за кордон. Тому керівникам органів, які зараз зайшли до влади зі своїми партійними квитками, я, як українець, висуваю вимогу: «Виплатіть компенсацію усім жертвам голодомору-геноциду». Якщо не знаєте, де взяти компенсацію, я нагадую, що є контракти, за якими експропрійоване зерно більшовики продавали за кордон. Ви переказуєте міфи, що голодував весь СРСР? Є такий міф. Але чому українське зерно не передавалося на потреби інших голодуючих народів СРСР — казахам, німцям, євреям і т. д. Німецькі поселення поблизу Маріуполя вимерли від голоду. Коли людям присилали харчі, а НКВС арештовував тих, хто таку допомогу отримував, то це був голод? Це — знищення каральне, насильне мирного населення. Тому тим, хто думає по-іншому, треба йти й відповідати за злочин в українських судах та готуватися до міжнародних трибуналів. Їм місце у Гаазькому трибуналі. Так і буде. Інститут національної пам’яті не має очолювати особа, для якої комуністичні ідеологеми важливіші за історичну правду. Це все одно, що начальника тюрми зробити директором бібліотеки. Звичайно, він всі книжки спалить, залишивши тільки Кримінальний кодекс та Історію ВКП(б). Я проти, і не просто проти. Ми цього не допустимо, і не буде їм життя.