Комерційне телебачення і радіо, скориставшись із відсутності законодавчо-правової бази, уже на світанку незалежності загарбали державний частотний ресурс. Урядовці-«ринковики» й урядовці-демократи дивилися на цей хаос у галузі аудіовізуальних засобів масової комунікації як на «розгортання ринкової конкурентності», в цій сфері, знехутвавши потребу контролювати формування національного інформаційного простору. Владу заколисувало те, що в її руках залишилися Національна телекомпанія, Національна радіокомпанія, Концерн радіомовлення, радіозв’язку і телебачення, Укртелефільм, дві телерадіокомпанії — «Культура» і «Всесвітня служба «Українське телебачення і радіомовлення», державна телерадіокомпанія «Крим», Київська та Севастопольська державні регіональні телерадіокомпанії, 23 обласні телерадіокомпанії. Справді, потужна сила, але вона безславно програла боротьбу за національний інформаційний простір. Дедалі вужчає радіочастотний ресурс державного телебачення, особливо в прикордонних регіонах України. А головне — в Україні утворився потужний сектор приватних телерадіокомпаній, значна частина яких має на меті — забезпечення політичних дивідендів олігархічних груп. Комерціалізація аудіовізуальних ЗМІ в Україні супроводжується приховуванням медіавласності, коли дізнатися, кому належить той чи інший канал, практично неможливо. Переважну більшість українських телеканалів контролюють офшорні компанії, господарі яких дозують інформацію, залежно від частки власності представника тієї чи іншої політичної сили.
На українському телеринку, чи не найдинамічнішому в Європі, функціонує близько тисячі трьохсот телерадіокомпаній, сформувалася п’ятірка лідерів — «Новий канал», «Інтер», ICTV, СТБ, і «1+1». Їх наздоганяє ТРК «Україна» (завдяки футбольному клубові «Шахтар» та зменшенню частки реклами).
До речі, про рекламу. Телевізійна реклама домінує в Україні. За період із 2001 по 2006 рік ринок телевізійної реклами в Україні збільшився у десять разів — вартість його послуг сягнула 500 млн доларів США. Телевізійна реклама, маючи величезний ресурс зростання, приваблює іноземних інвесторів, тож ця галузь активно комерціалізується. Безперечно, медіареклама й надалі стимулюватиме розвиток аудіовізуальних ЗМІ в нашій країні. Тим паче, що Україна посідає одне із останніх у Європі місць за показниками рекламних витрат на душу населення. Водночас половина всіх затрат рекламодавців (а це понад 2 млрд гривень у 2009 році) припадає на телевізійний ринок. Це й не дивно: українське телебачення має в регіоні другу (після Росії) аудиторію — 18,6 млн користувачів. Ми випередили навіть Туреччину і Польщу. До речі, Польща має в шість разів більший за український ринок телереклами — попри те, що в нашої західної сусідки лише шість національних телемереж (із них дві — державні). А що ж в Україні?
На жаль, і досі немає ладу в рекламному телерадіоринку. І проблема навіть не в тому, що контроль над рекламою розпорошено між різними державними структурами. Нема з кого спитати, бо ніхто конкретно не відповідає за цей вельми прибутковий сегмент ринку. Усі — і ніхто конкретно. А це могли б бути мільярдні надходження до бюджету… А насправді?
Хто скаже, що має державний бюджет від кабельного телебачення? Таке враження, ніби в цій сфері держава взагалі не порядкує. Проблема не лише у фінансовому контролі за кабельним телебаченням. Річ у тім, що ніхто не наглядає за тим продуктом, який нахабно і безцеремонно просувають іноземні рекламодавці через «кабель». Щоденна, щогодинна, щохвилинна інформаційна інтервенція державу не обходить! У нашому інформаційному просторі безконтрольно працюють «культурні імперіялісти», прищеплюють сумнівні цінності, чуже світобачення, маніпулюють суспільною свідомістю, а ми мовчимо. Чи можна уявити, аби бодай один український канал появився в офіційному пакеті послуг кабельних операторів Москви, Нью-Йорка, Парижа, Варшави? Про яку «сумлінну» конкуренцію, рівність у дотриманні авторських прав може йтися, коли так розкошує в Україні чуже кабельне телебачення?!
Національна рада з питань телебачення і радіомовлення України визначила 15 загальнонаціональних мовників. На перший погляд, це небагато, коли пам’ятати, що на початку 2007 року Національною радою з питань телебачення і радіомовлення було зареєстровано близько 1400 телерадіоорганізацій: 858 телерадіомовних організацій, 38 студій-виробників, 13 дистриб’юторів та 464 провайдери програмної послуги. Більше ніж половина телерадіокомпаній є комерційними організаціями, лише 37 — державні і 300 — комунальні. Вітчизняні телерадіокомпанії в цьому комерційному морі ледь-ледь борсаються, намагаючись утриматися на поверхні медіапростору. Як свідчать експерти інтернет-видання «Телекритика», 15 % вітчизняних телерадіокомпаній практично не працюють, а 60 % — ледве животіють. Лише приблизно 25 % вітчизняних телерадіокомпаній становлять основу української системи аудіовізуальних засобів масової інформації.
Читать дальше