Микола Жулинський - Чому Свобода з острахом зазирає в скриньку Пандори?

На жаль, держава більше ніж 15 років тому почала катастрофічно втрачати позиції на інформаційному ринку послуг, демонструючи дивовижну готовність до капітуляції перед інтересами капіталу. Основний аргумент у поясненні державними чиновниками свого капітулянського синдрому — відсутність бюджетних коштів, негативний вплив кризових явищ, потреба формувати інформаційно-комунікативний ринок послуг. І до чого все це дійшло? Пам’ятаємо, як масові інформаційні процеси і в Україні, і на інших теренах колишнього СРСР активізувалися внаслідок кардинальної зміни суспільно-політичної ситуації. Багато політиків-державників не встигли й роздивитися, як інформаційні потоки почали «розбігатися», — держава стала втрачати над ними контроль. До того ж український інформаційний простір почав активно скуповуватися іноземними мас-медіями, які розглядали інформацію як засіб і предмет матеріального споживання і торгівлі. Внаслідок чого витворюється споживач, якого задовольняє усереднений рівень очікування, конформіст, якого заколисують гіпнотично-сегустивним навіюванням або ілюзорних картинок оптимістичного світобачення, або ідеалізованої героїзації представників певних соціальних груп — бізнесових, політичних, навіть кримінальних, або надмірної фетишизації політичних лідерів, історичних осіб і подій, особливо із так званої «спільної історії», «братерської дружби», а тепер — «єдиного культурно-інформаційного простору».

Державна інформаційна політика — це не лише аудіовізуальні та друковані медіа, переважна більшість яких унаслідок роздержавлення засобів масової інформації працюють тепер на власника, а отже — на прибуток. Це передусім побудова в Україні розвинутого інформаційного суспільства як важливоїго передусім для нас, для української держави, для українського суспільства складової глобального складника інформаційного співтовариства. Державна інформаційна політика має забезпечувати пріоритетний розвиток інформаційних ресурсів та відповідної інфраструктури, впровадження новітніх інформаційних технологій, інакше ми не прискоримо процес структурної перебудови економіки й переходу до європейської соціальної стратифікації. Та ще більше важать формування розвиненої національної та державно-політичної ідентичності, захист національних моральних і культурних цінностей, забезпечення національних інтересів та пріоритетів, конституційних прав громадян на свободу слова та вільний доступ до інформації, збереження культурно-історичної самобутності.

Чи має українська влада вплив на формування національного інформаційно-комунікативного середовища? Має. Ще й істотно, попри те, що український телерадіоефір приблизно на 70–75 відсотків заповнено продуктом неукраїнського походження, й більшість власників телевізійних медіа в Україні — закордонні компанії та іноземці. Саме вони, голландські, німецько-американські, російські, американські, американо-російські власники, загарбали 70–80 % загальнонаціонального частотного ресурсу України. І це тоді, коли частотна територія України менша, ніж географічна, а в деяких місцевостях — на 100–150 км у глибину від кордону — українського мовлення взагалі немає, іноземні програми формують громадську думкою і суспільні настрої. Наприклад, в ефірі Закарпаття мовлення ведуть 83 станції сусідніх держав, тоді як сигнал вітчизняних мовників не долинає до багатьох населених пунктів. А хіба назвеш повноцінною трансляцію українських теле- та радіопрограм у Чернівецькій, Рівненській, Волинській областях, в Автономній Республіці Крим, у східних областях України? Як-то кажуть, іноді «зі свічкою» не знайдеш сигналу українського мовника. Як тут не згадати отого проводового радіомовлення… Та й нема на що сподіватися, бо радіочастотний ресурс, призначений в Україні для трансляції теле- та радіопрограм, вичерпаний на 90 %. І як бути з телеканалом «Культура»? Невже він і далі буде нічним, розрахованим на повальне безсоння глядачів? Та ще з таким мізерним фінансуванням, коли нема за що виготовляти власний телепродукт?

Як бачимо, внутрішні й зовнішні загрози українській державності не пригасають, навпаки, наростають, тож головним сегментом українського майбутнього радіо і телебачення мають бути радіоканал «Культура» та Перший Національний телеканал. Це стратегічне завдання для української влади. Адже поки що «Радіо «Культура»» ледве тримається на кількох малопотужних передавачах, які забезпечують чутність у столиці України та ще в кількох районах Волині. Інакше як зоною інформаційного лиха українське ефірне мовлення не назвати.