Микола Жулинський - Чому Свобода з острахом зазирає в скриньку Пандори?

1980 року, коли з’явилася друком цитована праця Ентоні Сміта, Міжнародна комісія з вивчення комунікаційних проблем, яка працювала під егідою ЮНЕСКО, опублікувала доповідь, присвячену «новому світовому інформаційному порядку», під назвою «Багато голосів, один світ». Члени цієї міжнародної комісії визнали, що світовий інформаційний порядок порушений, ніякого балансу й справедливості вже не спостерігається на цьому інформаційно-комунікативному просторі — ним володіють беззастережно і безконтрольно транснаціональні корпорації, передусім американські. Саме ринкові сили формують телекомунікації, комп’ютерну індустрію, індустрію преси, радіо, книговидання.

Цей модерний мас-медійний імперіалізм особливо успішно завойовує український національний простір, оскільки українське суспільство так і не пройшло через чистилище деколонізації, в суспільних почуттях і настроях не відбувалася переорієнтація із імперських (читай: російських) ідейно-світоглядних і культурних цінностей на національну систему ціннісних орієнтацій.

Ще й досі російська культура і властиві їй естетичні форми та ідейно-тематичні змісти для значної частини українського суспільства привабливіші за власну українську культуру. Та й способи артикуляції як і російської, так і американської, як і будь-якої іншої, в медіях, які поширені в Україні, ефективніші як за формою, так і за змістом. Модернізаційна та мобілізаційна потужність українських за духом та ідейним спрямуванням мас-медіа, особливо державних, не здатна ефективно протистояти експансії транснаціональних корпорацій і телекомунікаційних систем, які володіють новочасними механізмами інкорпорації та культурного підпорядкування потреб і смаків невибагливого споживача.

Що ж, Свобода відкрила собі на біду і нам на горе й клопоти цю мас-медійну скриньку Пандори і тепер загнати назад ці біди неможливо. Що ж робити? Змиритися з тим, що ми, українці, не господарі на власному інформаційно-комунікативному полі і продовжувати ковтати те, що нам подають новітні «культурні імперіалісти»? Але як же так сталося, що Україна, яка після краху радянської імперії заволоділа потужною базою телебачення і радіомовлення, тепер залишилася, по суті, безпорадною перед так званою ринковою агресією на державні, загальнонаціональні інтереси та пріоритети?

Гадаю, слід зазирнути ще далі, за два роки до проголошення незалежності, в період горбачовської гласності та перебудови, коли багатьом здавалося, що свобода слова ледве чи не автоматично буде забезпечена усією системою державного телерадіомовлення і преси. Хто тоді дозволяв собі розкіш замислитися над тезою Еріха Фрома про «страх перед свободою» чи над словами Робесп’єра, сказаними ним 5 лютого 1794 р.: «Уряд Революції — це деспотизм свободи проти тиранії»? Отже, запаморочливий солодкий запах і смак свободи, яка, здавалось, відкриває все — вікна, двері, підвали, провітрює гігантський соціалістичний табір від застояного повітря деспотії і… відчиняє скриньку Пандори!

Серед багатьох резолюцій, прийнятих у вересні 1989 року на Установчому з’їзді Народного Руху України за перебудову, не було резолюції про стан національного інформаційного простору, хоча, здавалося б, розгляд цієї проблеми і пошуки шляхів «набуття» власного інформаційного простору мали б бути першочерговими. Адже інформаційний простір України був на той час тотально підпорядкований комуністичному режимові, відвоювати його для забезпечення можливостей пропагувати ідеї та програмні цілі Народного руху України було надзвичайно актуальним завданням. Тож Олесь Гончар, який відкривав Перший (Установчий) з’їзд Народного руху України за перебудову, й наголосив на найголовнішому — на потребі вибороти свободу слова, на силі громадської думки і висловив обурення з приводу цькування не лише звичайних громадян, але й народних депутатів тими, «хто на Україні монопольно володіє пресою» 3. Іван Дзюба у виступі на з’їзді також звернув увагу на «пропагандистські акції в засобах масової інформації, що не враховують ідеологічний і психологічний фон у республіці» 4, тобто, намагаються дискредитувати громадські проривання до свободи думки, а також компроментувати Народний рух і чільних його діячів.

Серед десяти розділів проекту Програми Народного руху України, яку розглядав і затверджував з’їзд, не виявилось розділу «Інформаційний простір» чи «Інформаційна безпека». Правда, в основних напрямках діяльності Руху проблема інформування та формування громадської думки як інструмента соціокомунікативного впливу знайшла своє відбиття у завданнях цього громадсько-політичного об’єднання, яке