Олександр Крамаренко - Лічильник для нашої незалежності ввімкнуто?

Так, ще у 2006 році майже всі представники тієї еліти були присутні на лекції одного з провідних соціологів світу Френсіса Фукуями в Києві, і ніхто з них навіть упритул не почув того, що радив українцям той геній сучасної соціологічної думки. А поради, між іншим, були вельми конкретними та дієвими щодо нашого суспільства.

Пан Фукуяма, судячи з його лекції, дуже добре усвідомлює, в якому постгеноцидному багні перебуває сучасна Україна. Тому виборсуватися звідти він радить нам, перш за все, починаючи з засвоєння всіма громадянами нашого «спільного травматичного досвіду», яким для українців може бути тільки той самий Голодомор. Тільки коли ми хоча б у своїй переважній більшості будемо ставитися до тієї нашої національної Голгофи так само, як євреї до Голокосту, ми, на думку Фукуями, зможемо створити свою єдину помісну православну церкву.

Тільки після того в Україні, на його ж переконання, з’являться умови для появи політичної нації. Вона ж, у свою чергу, стане вже надійним підмурівком для розбудови в нашій країні громадянського суспільства, яке й стане нашою перепусткою до всіх євроструктур і унеможливить таким чином наше повернення до імперії. Саме тому сучасна Росія (де з національною та інтелектуальною елітою все гаразд) нізащо не визнає Голодомор геноцидом, незважаючи на багаторазові запевнення Президента Ющенка в тому, що таке визнання не призведе до вимог будь-яких компенсацій Україні з її боку.

Здавалося б, ті поради Френсіса Фукуями такі прості, як і все геніальне. Але в тому-то й справа, що в постгеноцидному суспільстві ніхто, за великим рахунком, не почув тих порад. Це приблизно так, коли психічно хвора людина, як правило, не визнає себе хворою в розмові з лікарем і всіх його порад, звісно, не сприймає. Фукуяма ж був надто тактовним для того, щоб повторювати та наполягати — прочитав ту лекцію, посміхнувся та й відлетів у свої благополучні Штати.

Але навіть коли він урешті-решт буде все ж таки почутий, то вже тепер зрозуміло, що найскладнішим у плані втілення в життя є перший пункт його дорожньої мапи для України. Як показав досвід того ж Президента Ющенка, достукатися до міцно замурованих Голодомором українських душ наших співвітчизників через їхній надійно зомбований розум практично неможливо.

Тут треба, вочевидь, застосовувати інші засоби. Іти, наприклад, до тих понівечених штучним голодом українських душ через їхні емоції. Для цього, на мою думку, треба заохочувати кращих вітчизняних та закордонних митців на створення високохудожніх творів з тематики Голодомору. Насамперед треба було б створити, знов-таки на мою думку, телесеріал, де в суто морально-психологічному (без будь-якої ідеології) плані показати історію кількох українських сімей (у тому числі сімей більшовиків і сільських активістів) до геноциду, під час його та після нього, аж до наших днів. Якщо це все буде на високому художньому рівні, то це не зможе залишити байдужими людські серця. Особливо коли наші телеглядачі впізнають у героях серіалу добре знайомі їм риси своїх родичів, сусідів та навіть самих себе (не виключено, що такий серіал може викликати у нашому постгеноцидному суспільстві просто шок).

І коли їм просто по-людськи стане соромно за себе, тоді вже можна буде починати суспільні дискусії про необхідність ушанування пам’яті жертв Голодомору в Україні належним чином. Звичайно, що часу в нас обмаль, а наша держава в найближчі п’ять років цей проект, із відомих причин, нізащо не підтримає. Тому це має бути надзавданням українського бізнесу та нашої творчої інтелігенції.

Без усвідомлення цього майбутнє України буде невизначеним та примарним, якщо воно буде взагалі. Бо лічильник для нашої незалежності вже, здається, увімкнуто: ще рік тому віце-спікер Державної Думи Російської Федерації Володимир Жириновський публічно заявив про те, що через п’ять років південний схід України стане новим округом Росії.

Як бачимо, невизнання Голодомору геноцидом (а разом із цим існування постгеноцидного суспільства в сучасній Україні) широкою світовою спільнотою, з одного боку, і незасудження нею ж комунізму на рівні фашизму — з іншого, стають фатальними не тільки для нашої державності, а й української нації взагалі.

Олександр Крамаренко, заслужений журналіст України (Луганськ)