Олександр Крамаренко: Лічильник для нашої незалежності ввімкнуто?

Але той самий Джеймс Мейс як іноземець був занадто делікатний для того, щоб, ведучи мову про наслідки Голодомору, називати всі речі своїми іменами.

Найбільш жахливі наслідки у плані руйнування національної самосвідомості голодоморний геноцид селян мав, за спостереженнями нашого відомого інтелектуала Вадима Скуратівського, у степовій (південно-східній) частині України та на Кубані. Пояснює він це тим, що там у голодуючих людей не було ніякої їстівної підтримки з лісу — більш багатого, ніж степ, не тільки на гриби та ягоди, але й на рибу, птахів та звірів. Тобто можна сказати, що, враховуючи такий історичний факт, як вилучення комуністичним режимом в українських селян до решти всіх їстівних запасів, штучний голод у степу був фактично абсолютним — таким самим, як свого часу в Єрусалимі.

Такий голод настільки руйнує людську психіку, що перетворює її носія на жалюгідного раба того, хто утримує голодуючого в цьому стані. Про що тут можна казати, коли абсолютний голод примушує матерів їсти власних дітей, повністю руйнуючи таким чином один із найпотужніших людських інстинктів — материнський!

Комуністичні керманичі дуже пильно стежили за тим, щоб іще живі навесні 1933 року українські селяни були доведені саме до цього стану. Коли цього було досягнуто, то здичавілих від голоду людей радянська влада стала потроху підгодовувати, починаючи з червня того ж таки 1933 року. Це ще більше загнало живих жертв Голодомору в психологічну залежність від їхніх катів.

Ось чим, перш за все, пояснюється помітна ментальна відмінність так званих східняків від решти населення України, а зовсім не «багатовіковими зв’язками з братнім російським народом», як у цьому намагаються переконати нас сьогодні кремлівські політтехнологи. І ментальний поділ українців, якщо придивитися пильніше, іде зовсім не по Дніпру, як твердять уже наші політики. Бо повністю лівобережні території сучасних Сумщини, Чернігівщини, Полтавщини та частково Київщини й Черкащини ввійшли до складу Російської імперії приблизно на сторіччя раніше, ніж, скажімо, землі правобережних Миколаївщини, Одещини та частково Херсонщини, а також Дніпропетровщини, Донеччини, частково Луганщини та Запорізької області. Але національна самосвідомість населення тих північних (лісостепових) областей у середньому значно вища, ніж у названих південних (суто степових), у чому нас переконують результати кожних загальнонаціональних виборів.

Не витримують жодної критики й намагання деяких пострадянських учених (як-от, Мирослав Попович) довести проросійську ментальність східняків здебільшого їхнім частково неукраїнським етнічним походженням. Але ж добре відомо, що в усіх областях південно-східної України, крім Кримської автономії, українці становлять більшу частину населення. Тож якби в них на тих теренах із національною самоідентифікацією було все гаразд, проросійські політичні партії були б сьогодні в нас на маргінесі, а не на Банковій та Грушевського.

Дуже наочно наслідки Голодомору спостерігаються на Кубані. Відчуваючи, що більшовики їх нищили найстрашнішою на світі смертю саме за те, що вони були українцями, козаки свідомо й навіть на рівні підсвідомості витравлювали з себе все українське, аби догодити владі, яка їх катувала голодом, та позбавити себе й своїх дітей повторення цього жаху в майбутньому. Вони змінювали свої старовинні козацькі прізвища на однозвучні російські та взагалі записувалися росіянами на чергових переписах населення. Своїх дітей вони виховували вже не тільки росіянами, але й затятими українофобами.

Позбавлення ж Кремлем кубанських козаків рідної української мови остаточно завершило зміну домінуючого етносу на Кубані. Якщо за переписом 1926 року там жило 57 % українців, то сьогодні — лише 3 %(!). Так майже всі онуки та правнуки тамтешніх українців стали росіянами. Більше того, на початку 2009 року отаман козачого Кубанського Війська зробив публічну заяву про те, що кубанці готові в перших лавах російської армії йти наводити лад в Україні…

Добре бачили, що влада нищить їх саме як українців, і мешканці прикордонних із Росією регіонів України. Інколи відстань між вимираючим від голоду українським селом та російським, де нічого подібного не було, становила всього кілька кілометрів. Урятуватись у Росії нашим селянам не давала та ж таки влада. Догодити їй усіма засобами після Голодомору було надзавданням перероблених нею на покірних колгоспних рабів людей.