Саме такими трансформаціями пояснює ті злочинні наміри більшовиків щодо нашого народу й Василь Овсієнко: «Україна повинна була бути стертою з лиця землі, а остатки українського народу повинні стати матеріалом для «нової історичної спільноти» — радянського народу, основою якого було б російське населення, мова, культура. Увійти до комунізму українцем як таким було неможливо у принципі».
Але звідки кремлівські ідеологи Голодомору могли ще тоді, у двадцяті, знати про такі його руйнівні для психіки людини наслідки? Але виходить, що все ж таки знали, і знали достеменно. Так, коли до Лева Троцького (Бронштейна) ще в голодному 1921 році прийшла делегація українських селян, той «заспокоїв» їх, сказавши, що справжній голод у них почнеться лише тоді, коли їхні жінки почнуть їсти власних дітей.
Троцький не був великим фахівцем з абсолютного людського голодування та його ментально-психічних наслідків, але він, напевне, добре знав історію свого власного народу. Єврейські жінки їли з голоду власних дітей ще в першому сторіччі нашої ери, коли римський імператор Тит Флавій морив голодом захисників Єрусалима у повсталій Юдеї. Знав він також і те, що після того з тими захисниками у всіх інших євреїв були певні проблеми.
Коли в Політбюро ЦК ВКП(б) приймалося рішення про голодоморний геноцид українських селян, Троцький давно вже був в еміграції. Але у Кремлі й без нього було достатньо «товаришів», які знали ту єрусалимську історію не гірше за нього…
Отже, більшовики, керуючись принципом революційної доцільності, вирішили перевиховати штучним голодом наше село і дуже ретельно підготувалися до того геноциду. Так, у 1931 році тільки в українських селян була вилучена вся зареєстрована мисливська зброя. Приблизно в той самий час усіх наших кобзарів було зібрано начебто на їхній з’їзд у Харкові, звідки жоден із них уже не повернувся. І найголовніше — для більш чіткого виконання геноцидних дій на місцях наприкінці 1932 та на початку 1933 років Кремлем була майже повністю замінена українська радянсько-комуністична номенклатура районного та нижчого рівнів на російську, яка вже в 1933 році не знала жодних жалощів до конаючих від голоду українців та їхніх дітей. На чолі прибулих катів з Півночі стояли сумнозвісні «сталінські соколи» Павло Постишев та Лазар Каганович.
Ліга Націй та провідні країни світу з певної причини (загравання з СРСР перед лицем загрози агресії фашистської Німеччини) зробили вигляд, що не помітили Голодомору, і найжахливіший та наймасштабніший геноцид в історії людства все ж таки відбувся на нашій землі. Його наслідки для української нації, як і очікували в Кремлі, були просто фатальними.
Ось як характеризує декотрі зміни української ментальності всесвітньо відомий дослідник Голодомору та його наслідків Джеймс Мейс: «В умовах масового винищення українського народу такі споконвічні риси його етики, як привітність, доброзичливість, ввічливість, чуйність залишилися в минулому. Натомість запанували байдужість та жорстокість».
Промовистою тут є вже хоча б та обставина, що постгеноцидна (термін того ж таки Мейса) Україна досі не мала і не має дослідника Голодомору та його суспільно-політичних наслідків рівня того американця зовсім не українського походження. Для дослідників Голокосту чи геноциду вірмен 1915 року це взагалі нонсенс. А це, своєю чергою, вже є ніщо інше, як непрямий доказ того, що за своїми наслідками голодоморний геноцид українців був незрівнянно трагічнішим для нашої нації, ніж геноциди фізичного знищення частини їхніх націй для євреїв чи вірмен.
Про те, що тут немає жодного перебільшення і будь-якого натяку на цинізм, свідчить хоча б така характеристика постгеноцидного розвитку України академіком Іваном Дзюбою: «Голодомор 1932–1933 років був тим страхітливо-переламним часом української історії, після якого вона пішла вниз». Сказати щось подібне про Голокост євреїв чи геноцид вірмен не може жоден їхній авторитетний учений. Я ж кажу це зовсім не для того, щоб українці піднялись у своїй трагедії вище тих народів, а щоб ми усвідомили, що Голодомор, на відміну від тих національних трагедій, привів Україну майже до всіх її сучасних негараздів, у тому числі й до такого парадоксу, як байдуже та навіть негативне ставлення до пам’яті про його жертви більшої частини громадян сучасної України. Так, наприклад, у Луганську в День пам’яті його півмільйонне населення запалює у вікнах своїх домівок не більше сотні свічок…
Читать дальше