Олександр Крамаренко - Лічильник для нашої незалежності ввімкнуто?

Така їхня висока конкурентоспроможність пояснювалась тим, що будь-яка влада в постгеноцидних українських селах та станицях була просто сакралізована. Там вибитися в люди (потрапити до владної номенклатури) означало не тільки забезпечити власне благополуччя, а й гарантувати собі та своїй родині на рівні підсвідомості недоторканість при будь-яких нових владних екзекуціях, тобто вже стовідсотково уберегти себе від повторення в майбутньому жахів новітнього Голодомору.

Та ж сама виняткова кар’єрна конкурентоспроможність збереглася в наших вихідців із села і в незалежній Україні. Те, що в нас три президенти з чотирьох та шість спікерів із семи народились та виросли в сільській хаті, можна ще якось пояснити випадковістю. Але чим, як не зазначеним вище, можна пояснити переважну більшість селюків за походженням у всіх без винятку скликаннях Верховної Ради у країні, де міське населення вже більше півсторіччя в кілька разів перевищує сільське?

Ми всі добре знаємо і наших спікерів, і наших президентів, і народних депутатів, щоб зайвий раз переконатись у тому, що постгеноцидне село продукує сьогодні не національну еліту, а спритних політиканів.

Як не дивно, у великому та середньому бізнесі (за винятком сільськогосподарського) українці в нашій країні представлені вже непропорційно слабенько. Стосовно ж колишніх селян, то там їх узагалі майже немає. Деякі наші, з дозволу сказати, інтелектуали пояснюють цей парадокс по-дурному просто — засиллям «жидівської мафії» в Україні. У цих «супер-патріотів» бракує розуму або щирості, щоб визначити справжню природу цього парадоксу. Просто для того, щоби спочатку пробитись у середній, а особливо у великий бізнес, а потім утримуватися там на плаву, бізнесмен повинен щоденно виявляти ініціативу, ризикувати та брати велику відповідальність на себе. А це все вже, погодьтеся, якості внутрішньо вільної людини, а зовсім не ментальних рабів. От чому сьогодні у великому бізнесі у нас українців приблизно десь у межах 10 %.

Але шкодувати тут нема чого. Бо навіть у того мізеру, із названих історичних причин, українськими є тільки прізвища, а зовсім не душі. Саме тому серед них немає меценатів української справи. І це повинні знати й розуміти ті громадяни України інших національностей, які мають у нашій державі свій великий бізнес та займаються благодійністю виключно на користь своїх націй та на задоволення власних естетичних потреб. Тоді ми, сподіваюсь, не почуємо від тих меценатів те, що чуємо сьогодні: «Не певен, що я повинен профінансувати високохудожній фільм про Голодомор».

Рабська психологія наших сучасних селян наочно розкривається і в їхньому вкрай негативному ставленні до своїх сусідів-фермерів (індивідуалів). Більшість із останніх вийшла безпосередньо з лав того ж таки селянства. І пояснюється це зовсім не природною заздрістю українців, як про це торочать деякі наші, з дозволу сказати, інтелектуали. Бо не заздрять же так по-чорному дієво ті ж самі селяни земельним баронам («фермерам») на кшталт Лозинського. Не заздрять, бо ті барони вийшли з колгоспної та радянсько-комсомольської номенклатури а то й з кріміналітету, по-перше, а по-друге, в них уся районна влада, як то кажуть, у кишені. Отже, ненависть до фермерів — це ніщо інше, як ненависть рабів сьогоднішніх до рабів учорашніх. Ця ненависть, як відомо з історії, одна з найсильніших у світі.

Ось що зробив із нашим колись славетним селянством Голодомор. Особливо хотілось би сказати про ті мільйони українців, від немовлят до сивочолих дідів, що полягли у братські могили в перше півріччя 1933 року по всіх наших селах. Можна без будь-якого художнього перебільшення сказати, що в тих могилах похована совість української нації — багатодітні сім’ї гордих та щирих хліборобів-землевласників. Вони ніколи не були рабами і померли вільними людьми.

Я певен, що Україна ніколи не підведеться з колін, ніколи не стане європейською країною, поки ті могили не будуть належним чином упорядковані та вшановані. Бо жоден європейський народ не може одним своїм загиблим ставити пам’ятники та меморіальні комплекси, а іншим (до речі, більш численним) — або нічого не ставити, або ставити жалюгідний дерев’яний хрестик.

Дуже показовою на цьому тлі видається генеза пам’яті такої відомої у нас особистості, як лідер КПУ Петро Симоненко. За його особистим зізнанням, у Голодомор у нього в Запорізькій області померли дві тітки, які в 1933 році були ще дітьми. Тобто виховали Петра Миколайовича або їхня перевихована більшовицьким геноцидом сестра, або їхній брат. Виховали, як було зазначено вище, у генетичному жахові до всього українського, включно з пам’яттю про той штучний голод. Тому Симоненко абсолютно щирий, коли заперечує той геноцид. Для нього як цілком радянської людини пам’ять про жертви «Великої вітчизняної війни» значно ближча та дорожча. А його навіки маленьких тіточок, схоже, більше шкода пересічному галичанину (в якого з українською ментальністю все гаразд), ніж їхньому племіннику. Ось що таке збочена постгеноцидна ментальність!