Олександр Крамаренко - Лічильник для нашої незалежності ввімкнуто?

Тваринний жах повторення страждань убивчого голодування вичавлював із наших селян їхню українську (європейську) ментальність. Росіяни, з якими їхні пращури прожили пліч-о-пліч кілька сторіч на певній ментальній відстані, відразу ж стали «братами на віки». Цікаво, але, за віковою інерцією цих неприязних стосунків, сьогодні на побутовому рівні росіяни ставляться з певною упередженістю навіть до постгеноцидних українців (хохлів). Адекватне ж ставлення до росіян (москалів) із боку українців збереглося тільки західніше Збруча, де Голодомору, як відомо, взагалі не було.

Про сам Голодомор-геноцид, на вимогу влади, люди нічого не казали навіть своїм дітям. Будь-яка національна окремішність та пам’ять були смертельно небезпечними. І якби більшовики забрали тоді в селян ще й українську мову, то результат був би тотожний із кубанським. Але комуністи не пішли на це лише з власних «шкурних» міркувань. Бо якби український етнос як такий зник у СРСР, то геноцидні дії Кремля (заміна одного етносу іншим) були б уже просто кричуще очевидними для всієї світової спільноти.

Але й без того постгеноцидна українська нація існувала, так би мовити, тільки де-юре. Українська національна спільнота як така була вщент зруйнована комуністичною владою у 1933 році, чого та влада й прагнула. Прислів’я колишніх українських маргіналів «Моя хата скраю — нічого не знаю» стало трохи не національною ідеєю для смертельно травмованого Голодомором народу.

Залишається воно таким для нашого суспільства, на жаль, і до сьогодні. Звідси й походять всі ті непереборні труднощі на шляху розбудови громадянського суспільства в Україні, на відміну від усіх посткомуністичних країн Центральної Європи та Балтії. Сьогодні вже для багатьох стає очевидним, що ніякі громадські організації, які існують на закордонні гранти, не побудують у нашій країні громадянського суспільства. Воно існує тільки в самих тих організаціях, та й то тільки доти, доки вони підживлюються тими грантами.

Бо недарма ж один із батьків французького націоналізму Шарль Моррас сказав про здорову націю як місток до громадянського суспільства: «Нація являє собою найбільше з існуючих громадське об’єднання, потужне і самодостатнє. Розбийте його, і ви оголите індивіда. Він утратить усе — захист, підтримку, допомогу».

Саме такими «оголеними індивідами» і є сьогодні абсолютна більшість громадян українського походження нашого постгеноцидного суспільства південно-східної України. Вони — люди без роду та племені — є найкращою здобиччю для брудних політтехнологій, які заганяють їх під дах антиукраїнських політичних сил. Про це вельми доказово сказав видатний російський соціолог Сергій Кара-Мурза: «У періоди суспільних криз руйнування історичної пам’яті виконується як цілеспрямована програма політичних сил. Людина, яка нічого не пам’ятає з історії свого народу, країни, сім’ї, випадає із цього соціуму і стає зовсім беззахисною проти маніпуляції. Людина без пам’яті поставлена перед необхідністю заново визначати своє місце у світі, людина, звільнена від історичного досвіду свого та інших народів, опиняється поза історичною перспективою і здатна жити лише сьогоденням».

Тобто можна припустити, що, крім задоволення своїх фізіологічних потреб та емоційних бажань, такий манкурт майже нічим у своєму житті не керується. Йому хочеться їсти, і тут перед ним з’являються політики з «дешевою ковбаскою з минулого». Йому не зрозуміло, навіщо треба читати, писати та спілкуватися ненависною українською — будь ласка, голосуй за тих, хто бореться за конституційну двомовність в Україні. Ось саме звідки, така велика підтримка на півдні та сході нашої країни певних політичних сил. Бо саме там Голодомор зібрав свій найбільшій урожай смерті та призвів до найглибших ментальних зламів тих людей, що пережили його. Звичайно, що ті антиукраїнські політичні сили дуже зацікавлені в існуванні тих манкуртів, а тому ніколи не визнають ані Голодомор геноцидом, ані наше постгеноцидне суспільство як таке.

Але ті сили самі мимоволі доводять його існування, коли їхні лідери, говорячи про Україну, замість словосполучення «наша країна» вживають помітно відчужене — «ця країна», або навіть «ця територія». Така їхня обмовка, за Фрейдом, свідчить про те, що їхня справжня країна розташована десь за межами України. Але, незважаючи на це, вони залишаються в нас високорейтинговими політиками. Таке диво можливе лише в тяжко хворому суспільстві, із зародковим лише почуттям патріотизму в більшості його громадян. Хіба це не є найкращим доказом того, що у ХХІ сторіччі цей стан у далеко не наймолодшого європейського етносу є можливим лише внаслідок його тяжкої ментальної хвороби, яку й спровокував саме Голодомор-геноцид?