Олександр Крамаренко - Лічильник для нашої незалежності ввімкнуто?

І саме таку ментальність, на превеликий жаль, має переважна частина населення України. Вона не тільки збочена в загальнолюдському вимірі, вона ще й євразійська за свою суттю. Тому скільки б не пояснював свого часу Президент Ющенко своїм співгромадянам, що НАТО — це єдиний вибір незалежної України, що знати про Голодомор, Батурин та Крути необхідно для того, щоб бути українцем, більшість наших співгромадян його не чула, не чує і не може почути апріорі. Бо з усіх європейських цінностей постгеноцидні українці сповідують тільки матеріальні — євроремонт, євроуніверситет, євроавто, єврокурорт та євроклініку. «Совок» сидить у них дуже глибоко на підсвідомому рівні, і щоб вичавити його звідти, потрібна велика копітка державна робота в руслі української національної ідеології. Ліберальна ж державна ідеологія, як показав час, із цим завданням впоратися не в змозі.

Більше того, якщо Україна й надалі буде такою ж ліберальною, як сьогодні, вона дочекається, швидше за все, чергового краху своєї державності. Бо поза рамками чіткої національної державної ідеології пострадянські люди, як і раніше, виховують тільки пострадянських дітей. У школі учителі історії викладають їм свій предмет на власний розсуд, нехтуючи державними підручниками. Пройти ж дуже складний шлях від «совка» до українця самотужки за таких обставин можуть тільки обрані. Ось чому ми з вами ніяк не дочекаємося так давно обіцяної нашими політиками появи елітарної молоді, яка вже два десятиріччя «ось-ось прийде до влади і приведе Україну до Європи».

До речі, браком в нас державної національної ідеології дуже вправно користаються регіональні царьки з колишньої радянської та комсомольської номенклатури. Вони впевнено та безсоромно насаджують на півдні та сході України сьогодні не просто радянську ідеологію, а, швидше за все, вже неоімперську російську. Бо майже одночасне спорудження по всіх обласних центрах колишньої Новоросії пам’ятників Катерині ІІ, погодьтеся, аж ніяк не може бути викликане випадковим збігом історичних уподобань тієї політичної еліти. Це вже, скоріше, тест Кремля на можливість збереження посад її представниками після «аншлюсу» України, до якого імперія «в поте лица своего» вже давно готується.

Бо якби Росія хотіла загарбати Україну тільки в економічній царині (що їй уже майже вдалося), вона б не роздмухувала у своїх тоталітарних ЗМІ ненависть до всього українського за своїм духом — від наших героїв до мови та історії. Це потрібно вже тільки для морального духу війська, яке рано чи пізно може вторгнутися «в пределы ненавистного соседа». Війни, схоже, все ж таки не буде, бо боєздатної армії в нас вже фактично нема, а на проросійські душі постгеноцидних українців і далі ллється рясний дощ пропаганди «вічного братерства з російським народом». Тобто все йде саме до «аншлюсу» з квітами та сльозами нашого мирного населення на броні російських БТРів та танків. При чинній в нас владі цей «аншлюс» може здійснитися й суто мирним шляхом.

До речі, мирний шлях більш бажаний для Кремля, бо тоді, погодьтеся, немає ніякої потреби робити новий російсько-український кордон по Дніпру, як це пророкує дехто з прокремлівських політологів…

Схоже на те, що ніякого спротиву тому возз’єднанню не передбачається, бо національна свідомість населення в ліберальній Україні не тільки не зростає, а стрімко падає. Так, по-справжньому проєвропейських кандидатів на останніх президентських виборах підтримало тільки близько 10 % українців. Домінуючий у країні «совок» нав’язує свої цінності і в західній Україні, де постгеноцидного синдрому, здавалося б, із відомих причин досі не було. Проросійські кандидати в президенти отримали там у кілька разів більше голосів, ніж на попередніх виборах.

Про те, що все йде саме до такого фіналу нашої чергової незалежності, свідчить той факт, що найпопулярнішим політиком в Україні сьогодні є зовсім не хтось із двох лідерів останніх президентських перегонів, а Володимир Путін, який, вочевидь, поставив собі за політичну мету приєднання Малоросії до імперії. Цього разу, як розумієте, вже назавжди. Якщо наші можновладці не помічають цього, зануривши, як той страус, голову в пісок, то невідворотність «возз’єднання народів-братів» від того стає тільки ще більш вірогідною.

У цій надскладній для нашої незалежності ситуації мимоволі постає запитання: що ж нам, українцям, зараз треба робити? Наша сучасна інтелектуальна еліта не має на це запитання ніякої відповіді, бо вона також не є елітою національною. Гірше того, вона навіть не в змозі дослухатися до слушних порад з-за кордону, бо не усвідомлює до кінця, в якій ситуації перебуває Україна сьогодні.