Сергей Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

Коли до мене прийдуть неофіти, група неофітів, не обтяжених спільними обов’язками й ритуалами, коли вони до мене прийдуть і скажуть – чувак, ми не можемо далі так жити, потрібно щось змінювати, чувак, зробімо, наприклад, ідеальне радіо, зроби нам радіо, чувак, ми підтримаємо тебе, я вчиню приблизно таким чином – я виведу їх на абсолютно незаймані території, я впевнений, що такі території ще існують, потрібно їх лише добре пошукати, я буду вести їх сорок років, виманюючи за допомогою портативного транзистора на батарейках, щоб вони весь час розуміли, від чого саме ми тікаємо, чого ми разом із ними хочемо позбутися, і ось коли Господь замучиться подавати нам орієнтири й рятувати за допомогою манни небесної та іншої гуманітарки і звільнить нарешті для нас шматок повітря, коли наш траханий транзистор одного разу замовкне, не в змозі впіймати бодай щось, я скажу – це тут, брати і сестри, ми прийшли, розпалюйте вогонь, діставайте консерви.

Усе більша ізольованість, усе сильніша відчуженість, усе глибші розлами в повітрі, щоразу менше співрозмовників, щоразу відвертіше ігнорування з боку давніх знайомих, комунікація – жорстока й невдячна штука, що втрачає свою актуальність, якої вже ніхто не може навчити, вибирайся сам із цієї порожньої чорної шахти, із цих тісних і запаяних зовні каналізаційних люків, до яких тебе загнав час і твоє намагання крізь нього протиснутись. За яким принципом, за якими непомітними, на перший погляд, ознаками ти віднаходиш однодумців, потенційних братів і сестер, котрі поки що не здогадуються про твоє існування? Чи може таким принципом бути принцип відбору музичних треків, гучність їхнього прослуховування, ступінь залежності від них? Очевидно, може. У цьому є свій достатньо переконливий механізм – ми слухаємо з тобою одну музику, наша з тобою залежність розвивається в спільному напрямку, нам із тобою пропишуть ті самі ліки, ми з тобою розчаруємося в тих самих героях, для нас із тобою все закінчиться рівною мірою печально, і головне, що ніхто цього навіть не помітить, не звертаючи уваги й не надаючи особливого значення нашим із тобою музичним уподобанням. А даремно.

Ідеальне радіо може бути формою громадського життя. Або церковного, що, зрештою, багато в чому є подібним. Громада має свій формат, громада має достатню кількість приймачів удома, громада слухається постійно обкурених диджеїв, котрі використовують глибокі розлами в повітрі для проходження в іншу геометрію, з кращою музикою. Те, що нас із тобою роз’єднує, що позбавляє нас із тобою будь-якої надії, для них є лише додатковою можливістю вислизнути з навколишнього ландшафту, пробігтись вузькою й небезпечною доріжкою, що тягнеться в чорній порожнечі їхньої пам’яті й уяви, пройтися натягнутою линвою, під помаранчевими й бузковими сонцями, які ми не можемо бачити навіть уві сні і які для них є чимось настільки звичним і природнім, як косметика чи метрополітен. Вони повертаються крізь розірване повітря до громади, яка очікує на них, оскільки не може довго протягнути без своєї музики, без свого комуністичного радіо, яке її об’єднує й віддаляє від решти світу, обирається нею і робить її обраною. Диджеї надягають слухавки, підключаються до єдиної звукової мережі й починають уважно – крок за кроком, хвилина за хвилиною – прослуховувати небеса над собою, услухаючись напружено в їхнє перетікання й дихання, торкаючись обережно довгими сухими пальцями, що пахнуть кров’ю й марихуаною, небесної поверхні, проводячи долонями по небесній обшивці – випуклій і твердій, ніби живіт вагітної тварини, поступово наближаючись до ерогенних небесних зон, навколо яких і формується музика, утворюються найкращі й найпрозоріші радіохвилі – радіохвилі, яких так потребує громада, без яких задихаються у своїх теплих і запилених кімнатах їхні брати і сестри, їхні діти з чорними татуюваннями на передпліччях і їхні батьки зі штучними клапанами в серцях. Вони не можуть помилитися у своїх пошуках, вони шукають музику, ніби підземні джерела, щоб громада не померла від зневоднення своїх організмів, тому що музика робить їхні організми і їхні тіла вологими й пластичними, як молода капуста, з їхніх тіл після цього можна робити музичні інструменти, але хто б узяв ці інструменти до рук, хто б зумів їх налагодити.

Натомість зовні це виглядає приблизно таким чином: радіостанція визначається з власним форматом, підключає спонсорів і запускає потужну промокомпанію. Поступово в неї з’являються постійні слухачі, поступово її ведучих починають упізнавати по голосу й запрошують на різні ток-шоу. Станцію дедалі частіше слухають водії таксівок і продавці вуличних кіосків. Не здогадуючись про кількість таких самих слухачів, як вони, та більше того – просто про це не думаючи, громадяни сплачують щороку певну суму на існування свого улюбленого радіо, не переймаючись загальними концепціями, часто навіть не знаючи, що їхні улюблені диджеї живуть з ними в одному під’їзді. Вони просто вмикають радіо й одразу ж під’єднуються до Вагітної Тварини Неба, впускаючи до свого помешкання її нервове дихання і думаючи, що це і є Баді Гай, так-так, саме це і є Баді Гай.