Сергей Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

У мене з’явилася дивна знайома. Десь знайшла мою електронну адресу і написала листа. Там було лише кілька рядків. «Привіт, – писала вона, – я прочитала твою книгу. Мені теж подобається Берлін. А ще я люблю серфінг». Дивно, подумав я, де вона знайшла мою адресу? «Привіт, – відповів я їй, – ти що – справді займаєшся серфінгом?» – «Ні, – написала вона, – я не це мала на увазі, я ним не займаюсь, я його просто люблю. А ти що любиш?» – «У такому разі, – відповів я, – я люблю онанізм». На кілька днів вона зникла.

«З тобою було коли-небудь таке, – писала вона в наступному листі, – що твої найближчі друзі раптово переставали тебе розуміти?» – «Раптово? – не зрозумів я, – ні – такого не було. А що сталося? – запитав я. – Посварилася з друзями в школі?» – «Так, – написала вона, – посварилась». – «Ну, не переживай, – заспокоював я її, – усе буде нормально. Що ви там могли не поділити? Шкільні сніданки?» – «Які шкільні сніданки? – образилась вона. – Я в коледжі навчаюсь». – «Ну, то помиритеся ще, завтра підеш до школи, себто до коледжу, і помиритеся». – «Ти не зрозумів, – писала вона, – у школі, себто в коледжі, у мене все нормально, і в них теж все нормально, вони вдома якісь дивні, зранку не розмовляють, сваряться весь час». – «Зранку – це де? – не зрозумів я. – У коледжі?» – «Та що ти причепився до цього коледжу? – обурилася вона. – Зранку – це зранку, коли ми прокидаємося й ідемо на кухню пити каву». – «Почекай, – перепитав я, – ви що – разом п’єте каву, себто ви що – разом живете?» – «Ну да, я ж тобі писала – це найближчі друзі. Ми разом спимо». – «Ага, вибач, – а скільки в тебе найближчих друзів?» – «Двоє, – відповіла вона. – Ну, і я третя». – «А що говорять ваші батьки?» – «Батьки нічого не говорять, батьків влаштовує, що ми добре навчаємося й підтримуємо одне одного». – «Ага, – написав я, – підтримуєте». – «Так, підтримуємо. Я їх обох дуже люблю. І вони мене теж, здається, люблять». «У якому сенсі?» – поцікавився я. «У хорошому сенсі, – відповіла вона. – Це дуже зручно – жити втрьох, вони мене підтримують, я їм допомагаю. Кілька місяців тому я навіть завагітніла, але потім утратила дитину, у принципі, воно й на краще – я не знала, від кого саме завагітніла, не зовсім зручно було». – «Ну так, – погодився я, – коли не знаєш, від кого саме, це не зовсім зручно. Ну, і що у вас сталось?» – мені вже було цікаво. «Не знаю, – писала вона, – щось змінилося останнім часом, власне, з одним із них, із Олегом. Вони насправді дуже різні: один займається математикою, інший, власне, Олег – спортом, волейболом, грає за збірну коледжу, його вже запрошують в університетську команду, думаю, він не буде мати проблем зі вступом». – «І що змінилося?» – «Власне, я сама не розумію що, Олег змінився. Ми почали йому заважати, він весь час намагається десь затриматися або навпаки – раніше піти з дому, ми й далі живемо разом, спимо разом, але я відчуваю, що все не так, як було раніше, щось змінилося, і змінилося, власне, з ним, цей його волейбол. Ти любиш волейбол?» – «Ні, – відповів я, – терпіти не можу». – «Я теж, я серфінг люблю». «Ти писала», – нагадав я їй. «Справді? Ну, гаразд, і ось – він усе псує, не знаю, для чого він це робить, може він не навмисне, але він усе псує, я дуже переживаю з цього приводу». «Може, він до чемпіонату готується», – спробував я її втішити. «Ні, чемпіонат уже закінчився, тут справа не у волейболі, тут справа зовсім в іншому, розумієш, це таке дивне відчуття, що від тебе відривають частину тебе самого, мова навіть не про секс, хоча мені з ним добре в ліжку, власне, мені добре, коли я з ними обома в ліжку, але справа не в цьому, справа в тому, що нам усім тепер погано, і йому, йому теж погано, можливо навіть йому гірше за всіх, але він цього не показує, розумієш, він не хоче, аби ми бачили, що йому погано, він тікає щоранку з дому і до вечора грає у свій волейбол, хоча чемпіонат уже давно закінчився, я просто не знаю, що робити, як ти думаєш?» – «А той другий, – запитав я, – що він?» – «Другий? Другий мучиться від цього всього, сидить цілими днями на кухні, п’є каву з молоком і слухає музику». «А що він слухає?» – запитав я. «Що? По-моєму, вельвет-андерґраунд, так – вельвет-андерґраунд. І Лу Рида. Сидить цілими днями й слухає Лу Рида. Жахливо, з тобою було коли-небудь таке?» – «Ні, – відповів я, – такого зі мною не було, я не люблю кави з молоком». – «А Лу Рида ти любиш?» – «Лу Рида люблю, а кави з молоком – не люблю, розумієш?» – «Розумію, – відписала вона, – і що мені робити?» – «Слухай, а вони, ну, ці твої друзі, вони не підари?» – «Ні, – відповіла вона, – точно не підари, я завжди спала поміж ними, вони зі мною таке робили, хочеш напишу?» – «Не хочу, – відповів я, – краще напиши про серфінг. І загалом, здається, у вас проблема, здається, цей ваш волейболіст вирішив вас кинути, схоже, йому не подобається груповий секс». – «Як же так, – спитала вона, – раніше подобався?» – «Не знаю. Можливо, він вас використовував, можливо, він виріс і не хоче тебе ще з кимось ділити, а можливо, він таки підар і йому все це просто нецікаво. Ти не думала про це?» «Не думала», – чесно зізналась вона. «Подумай», – порадив я і заблокував її адресу.