Сергей Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

Слабак він, подумав я насправді, просто слабак, цей їхній мажор, зірка коледжу, він просто обламався жити справжнім божевільним життям, спати в одному ліжку з двома такими само збоченими й мужніми у своєму збоченстві друзями, котрі ділили з ним презервативи й каву з молоком, котрі засинали, дихаючи з ним в унісон, як зі справжнім братом по зброї, братом по любові, братом по кров’яних згустках і потових залозах. Дуже легко відмовитися від спокуси йти поперек усталеної поведінки і замість викривленої, болючої та солодкої колективної любові вибрати стерилізований колективний спорт, у нашому конкретному випадку волейбол, ясно, що так простіше, замість того аби спати зі своєю шістнадцятирічною подружкою, купувати їй протизаплідні пігулки й мити їй вранці волосся, куди простіше вступити в університет без іспитів, підв’язати благополучно зі своїм волейболом, перетворитися на середньостатистичного представника фашистського громадянського суспільства й усе своє подальше життя дрочити на глянцеві журнали, так простіше, ясна річ, більшість саме це й вибирають, саме така життєва поведінка чомусь і дотепер вважається нормальною. Вона, зрештою, теж – поплаче, поплаче, але іспити складе нормально, вступить до університету, вийде заміж, працюватиме в офісі, народить-таки своїх дітей, не маючи ані найменших сумнівів, від кого саме вона їх народила, бажаючи ці сумніви мати, але, на превеликий жаль, анітрохи їх не маючи.

Єдиний, хто міг із цієї ситуації вийти з гідністю, це чувак на кухні, той, який слухав Лу Рида. Його я розумів, я б у цій ситуації теж слухав Лу Рида, старий підар Лу Рид міг як ніхто інший розповісти, наскільки безнадійними бувають обставини навколо нас, міг пояснити, як вижити і як не впасти у відчай, коли втрачаєш друзів, коли твої друзі не витримують твого побутового драйву, не витримують того темпу, який ти задаєш, не витягують до рівня твоєї відірваності й асоціальності, зістрибують на ходу з підніжки вагону, який ти перед цим довго й наполегливо розганяв. Його, цього чувака, який пив від безвиході каву з молоком, саме й можна було зрозуміти – найгірше, коли людина, котру ти вважав братом по розуму і по безтямності, виявляється слабаком, не витримує тиску з боку нормального дорослого світу, підлаштовується під нього й замість того, аби разом із тобою весело трахати щоночі вашу спільну подружку, сидить у просякнутій підлітковим потом роздягалці й слухає дебільні розповіді своїх однолітків, які зовсім нічого не знають про темні й найбільш цікаві сторони цього життя, про аморальну виснажливу підліткову любов, якої він так соромиться і якої так наполегливо намагається позбутися, а позбувшись, довго сидить у порожній кімнаті, навіть не помічаючи, що разом із аморалкою зникла його здатність довіряти іншим, що система вміло і прораховано використала його м’язи й легені, що життя виглядає куди привабливіше, коли починаєш його змінювати під себе, що всі однокласники давно його залишили, самого в роздягалці, що чемпіонат, який видавався йому таким важливим, давно закінчився, а він так і не став чемпіоном і вже ніколи-ніколи ним не стане.

Мій досвід спілкування з буддизмом обірвався разом із поразкою української революції 2001 року. Речі між собою не пов’язані, слід визнати, навіть уявити собі не можу велику жовтневу буддистську революцію, просто так випадково сталося, що в той самий час, коли нечисленні й розрізнені революційні маси якось намагалися дати раду з антинародним режимом, десь зовсім поруч, випадково, повторюся, час від часу з’являлися буддисти. Для мене ті події так і залишилися в пам’яті з сильним буддистським акцентом. Так сталося, що в 2000-му я познайомився з харківською громадою буддистів. Ми робили антивоєнний концерт, тоді саме почалась друга чеченська, і тут прийшли представники громади буддистів. Вони прийшли строкатим помаранчево-червоним піонерським загоном, тримаючись купи й намагаючись не відставати одне від одного. Як у справжнього піонерського загону, в них були барабани, у які вони били довгими дерев’яними патичками, створюючи шум і хаос і розлякуючи на своєму шляху недовірливу харківську публіку. Дізнавшись про наш концерт, буддисти вирішили нас підтримати, сказали, що теж проти війни, запропонували свої послуги й показали фото свого гуру, котрий жив десь у Тибеті, але час від часу катався світом і боровся за ойкумену. В Україну гуру пускати не хотіли, буддистів це неабияк печалило, вони вбачали в цьому прояви режиму, так воно, що найгірше, і було. «А чим ви можете допомогти?» – запитали ми буддистів. «Ми можемо прийти, – відповіли буддисти, – і прочитати молитву за мир». – «А що за молитва?» Буддисти швидко вишикувалися в шеренгу, дістали свої піонерські барабани й хором закамлали. Молитва за мир була складена російською мовою й відзначалася великою кількістю риторичних звернень і узагальнень. Загалом молитва нагадувала текст присяги бійця радянської армії – мовляв, перед лицем товаришів по буддизму зобов’язуюся боротися за мир і дбайливо ставитися до наданої мені в користування військової техніки. Трималися вони, як я вже сказав, групою, кожен окремо справляв досить неоднозначне враження, поодинці вони були схожі на молодих зеків, яких одягли в помаранчеві спідниці й примусили камлати молитву за мир. У їхніх очах релігійний вогонь відгонив рожевими відблисками шизофренії. Мені вони подобалися.