Сергей Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

«Привіт, – зрадів мені знайомий, – що це ти привіз?» «Це платівки», – відповів я. Знайомий розчаровано, але ретельно оглянув мої платівки й показав, де в нього програвач. Програвач був страшний, та мої платівки бачили й не таке. Я не був фанатичним колекціонером, власне, я не був колекціонером взагалі. Я не дрижав над кожним диском, для мене головне було мати ту чи іншу музику, коли диск затирався до дір, я викидав його і йшов купувати такий самий. Я ставив на свої платівки горнята з чаєм, різав на них рибу, сушив драп і записував номери телефонів – музика від цього не страждала. Я теж. Я підійшов до програвача й поставив свою платівку.

«Слухай, – сказав мені знайомий наступного ранку, – тут така ситуація – маю з’їздити на кілька днів до мами». «А як же річка?» – запитав я. «Ну, ти лишайся, – продовжував він, – сходи на річку, живи тут, квартира вільна, а я за кілька днів повернусь». – «Добре, – пристав я, – залишусь». – «Домовилися, – заспокоївся він, – тільки не втопися на цій чортовій річці і не води сюди баб!»

Увечері я вийшов за пивом. Вона сиділа на лавочці й пила колу. У неї була засмагла шкіра, темне волосся й невміло пофарбовані нігті. Я повернувся додому й став слухати свої платівки.

«Привіт, – сказав я їй наступного ранку, вона сиділа на тій-таки лавочці й жувала гумку, – пішли на річку». – «Ну, да, – відповіла вона, – ти на себе подивись». Я ображено пішов. Вода була холодною. Я повернувся додому. Її ніде не було.

«Ну, що там?» – запитав знайомий. «Усе нормально, – відповів я, – як мама?» – «Заїбала мене мама, – чесно відповів він, – але потрібно їй допомогти. Побуду тут іще кілька днів. На річку ходиш?» «Ходжу», – збрехав я. «Дивись не втопися, – порадив він. – І з бабами там обережно!» «Я обережно», – запевнив я його. Я стояв біля вікна й чекав, коли вона з’явиться. Вона прийшла годині о сьомій вечора. Я вибіг на сходи й пішов униз. «Привіт», – знову сказав їй. Вона зняла сонцезахисні окуляри в рожевій оправі й уважно подивилась на мене. Мені стало незручно. «Давай вина вип’ємо», – запропонував я. «Ти що – дурак?» – поцікавилася вона й пішла нагору. Я чув, як вона дістала ключі й відчинила двері. Її двері були якраз напроти моїх. Я піднявся додому й увімкнув програвач. Колонки глючили, звук весь час пропадав, потім з’являвся знову, потім знову зникав. Таке враження, що це билось чиєсь серце.

Зранку пішов дощ. Добре, подумав я, піду на річку. Я вийшов на сходи. Вона сиділа під дверима й крутила в руках свої окуляри. «Привіт», – сказав я. Вона подивилася на мене з ненавистю. «Що сталося?» – питаю. «Двері зсередини зачинилися, – відповіла вона, – а вдома нікого немає, сиджу тут уже півгодини». «Покликати треба було», – заспокійливо промовив я й присів біля замка. За двадцять хвилин я приніс викрутку і зламав двері, вона подякувала й зачинилася зсередини на ланцюжок. Я пішов додому й тією ж таки викруткою взявся ремонтувати програвач. Платівки лежали на столі, як невідіслана кореспонденція.

Увечері вона подзвонила в двері: «Привіт, можна до тебе?» «Заходь», – зрадів я, хоча чого радіти. «У тебе завжди голосно грає музика», – сказала вона. «Що, вимкнути?» – «Та ні, мені все одно». «Ти з батьками тут живеш?» – запитав я. «Я тут не живу, тут живе моя бабуся, я її провідую. А ти до когось приїхав?» – «Так, до друга, знаєш його?» – «Знаю, – відповіла вона, – мудак рідкісний». Внутрішньо я з нею не погодився. «Тобі подобається така музика?» – знову запитала вона. «Так, – відповідаю, – подобається, але, якщо хочеш, можу поставити щось інше». – «Та мені все одно, – ще раз повторила вона й поцікавилася: – У тебе є вино?» – «Є, тільки погане». – «А що в тебе взагалі є хорошого?»

«Це “Sticky Fingers”, – заговорив я до неї, коли вже вино закінчувалося, – я слухаю його завжди, коли в мене гарний настрій, мені від цієї музики хочеться плакати». – «Угу, – сказала вона, – на тебе це схоже. У тебе такий голос, що коли я вперше почула, як ти говориш, тільки ти не ображайся, подумала, що ти псих». – «Це від застуди, – спробував виправдатися я, – я просто застуджений. Хочеш іще вина?» Вона кивнула.

Після другої пляшки їй стало погано, вона швидко сп’яніла й весь час мовчала. Потім сказала, що їй погано. Я відвів її до ванної і перекинув «Sticky Fingers» зі сторони А на сторону B. Через півгодини я знайшов її у ванні, вона вмивалася, була мокра й змучена і дозволила себе цілувати.

На ній була дитяча білизна, білого кольору. Вона довго не дозволяла з себе нічого знімати, але й не відпускала мене ні на мить, навіть щоб перекинути платівку. «Тільки не кінчай у мене», – попросила вона нарешті. «Що ти, – сказав я, – я не можу кінчити під таку музику, це те саме, що кінчати під мамину колискову». – «Дурак ти… І не чіпай мого волосся, – заборонила вона, – і взагалі – не чіпай мене». Вона весь час щось мені забороняла, тримаючись за мене й не відпускаючи ні на мить, навіть, курва, щоб вкотре переставити цю довбану платівку, цей йобаний «Sticky Fingers», зі сторони А на сторону В. Платівка давно дограла до кінця, моя музика скінчилася, я цього хотів якраз найменше, але платівка лише прокручувалася і скрипіла на поворотах, намотуючи на свої чорні вінілові доріжки навколишню темряву, тужливо й монотонно, аж я не витримав і, дотягнувшись до програвача, потягнув голку на себе. Голка проїхалася поверхнею «Sticky Fingers’а», глибоко в неї вдираючись, ну і, власне, усе скінчилось. Я втратив іще один запис. Уранці вона заснула, але всього лише на якусь мить, прокинулася й почала збирати свої дитячі речі. Окуляри вона надягла на мене. Світ видався мені теплим і вініловим.