Дмитро Чобіт - Макуха або штрихи до політичного портрету Блоку Юлії Тимошенко

Те, що вкладники Ощадбанку постраждали, — це незаперечний факт. Україна, яка взяла на себе борги колишнього СРСР як його спадкоємець, винна перед людьми, проте як розумно вирішити цю проблему? Чи є правильним шлях, який блискавично показала Ю. Тимошенко? Мабуть, що ні. У її способі не те що наукою не пахне, а й здоровий глузд відсутній. Народу навіть не пояснили суті справи. А вона така.

_________________________________________

* Волков О. Только звезданутый верит... // Киевский телеграф. — 2008. — 20 июня.— С.З.

Станом ще на 1990 рік у тодішньому Радянському Союзі на рахунках Ощадного банку люди зберігали 120 млрд. карбованців. Увесь державний бюджет СРСР тоді становив 250 млрд. карбованців, тобто люди накопичили заощаджень майже на половину всього річного бюджету. Ці заощадження не лежали мертвим капіталом ні у Києві, ні у Москві — згідно з планами економічного і соціального розвитків, кошти Ощадбанку, як і Держстраху СРСР, залучалися до державного бюджету. Тобто щорічно своїми заощадженнями люди інвестували радянську економіку.

Вже у 1990 році виникла загрозлива ситуація. Народ мав 120 млрд. карбованців заощаджень, а грошей в обігу було лише 40 млрд. карбованців. Якби у 1990 році всі вкладники одночасно захотіли би взяти свої кровно зароблені гроші, то Ощадбанк СРСР не зміг би їх видати — папірців не було. Окрім цього, промисловість тоді випускала товарів народного споживання на 40 млрд. крб. Тобто покриття становило лише 80 млрд. крб. (на 40 млрд. — грошей і на 40 млрд — товару), а ще на 40 млрд. крб. не було ні товару, ні грошей! Навіть не було папірців! Що свідчило про банкрутство фінансової системи СРСР.

Вперше цю проблему спробував розв'язати тодішній прем'єр-міністр СРСР Валентин Павлов. Урядовим рішенням він з травня 1991 р. втричі підняв оптові ціни на всю сировину та енергоносії, що й призвело до першого різкого скачка цін. Тобто, не виробивши додатково жодного цвяха чи бублика, В. Павлов зробив вигляд, що їх стало втричі більше. Таким чином, була здійснена спроба врівноважити масу грошей із масою товарів. Відчайдушні кроки В. Павлова практично нічого, крім старту шаленої інфляції, не дали, а через три місяці — у серпні 1991 р. — Радянський Союз розвалився.

Вперше питання повернення людям вкладів Ощадбанку порушила Народна Рада (тодішня опозиція) вустами свого керівника — академіка І.Р. Юхновського ще у Верховній Раді України 12-го скликання (за теперішньою нумерацією — першого). Народна Рада запропонувала наступний план:

1. Пояснити народу реальну суть проблеми.

2. Оголосити державу банкрутом.

3. Передати вкладникам державне майно на відповідну суму у вигляді сертифікатів напередодні планової приватизації.

Тобто пропонувалась цілком цивілізована схема, за якою кредиторам погашаються збитки.

Та тодішня комуністична більшість і слухати не хотіла про банкрутство держави. У результаті дійшло до того, що є тепер. І примітивні заходи кандидата економічних наук (із 1999 р.) Ю. Тимошенко цієї справи не вирішать.

Проблему заощаджень, як, до речі, і проблему коштів Держстраху СРСР, слід розв'язати шляхом прийняття окремого закону, яким встановити відрахування із приватизованих підприємств України та їхнього майна. Адже ні для кого не секрет, що приватизація в Україні здійснена у дикий спосіб. Власниками створеного всім народом протягом десятиліть стали кілька десятків тисяч найспритніших — вони стали мільйонерами і мільярдерами. А десятки мільйонів трудяг за свої приватизаційні сертифікати не отримали навіть жодної копійки. Тобто теперішні власники користуються майном лише у своїх інтересах. Вони постійно перепродують фабрики, заводи, замітаючи сліди і збільшуючи свої статки у кілька разів протягом одного року. Хай продають, однак за кожну таку операцію нехай сплачують відповідний процент у фонд погашення заборгованості Ощадбанку колишнього СРСР. І усе буде мирно та справедливо. Хай багаті олігархи, і не лише з БЮТ, поділяться нарешті з народом тим, що фактично вони від нього і відібрали.

А кошти від приватизації стратегічних об'єктів, за які пані Юля намагається збільшити свій електорат, слід спрямувати на розвиток потрібних державних програм: будівництво доріг, соціального житла, здійснення природозахисних заходів, забезпечення житлом військовослужбовців, розвиток науки, культури, освіти, підтримку мистецтва, реставрацію замків і фортець, створення музеїв і т. ін.

19. Політичне хамство