Микола Савченко - Анатомія неоголошеної війни

Таке ослаблення флоту спричиняло і послаблення політичного впливу в регіоні й на Україні зокрема. Це добре розуміли як політики, так і військові в Росії. Тому як ті, так і інші шукали будь-які можливості не допустити такого послаблення. Сергій Бабурін вимагав “негайної відставки Головкому ВМФ РФ адмірала флоту Фелікса Громова за розвалювання та загибель довіреного йому флоту”. Костянтин Затулін заявляв, що “без жорсткої розмови з Україною ніякого протверезіння там не станеться” і для Росії врешті-решт краще було б “сприяти розпаду України, ніж терпіти її постійний виклик Росії” (“Интерфакс”, 27 березня 1997 р.). Активізувалося й політичне життя в Криму. У Севастополі наприкінці березня відбувся 1 з’їзд російських громад Криму. Ініціаторами його проведення виступили Російська громада Севастополя та керівництво Чорноморського флоту. З’їзд охоронявся військовослужбовцями ЧФ. Головна мета була чітко визначена — консолідувати всі проросійські організації Криму для протидії так званій українізації півострова. На з’їзді було ухвалено рішення про створення Ради російських громад Криму. Те, що відбувалося, не викликало сумніву, що антиукраїнські сили консолідувалися й вирішили взяти реванш, а “ударною силою”, як і раніше, все яскравіше став виявляти себе російський ЧФ, що базується в Севастополі, Феодосії та інших частинах Криму. Це ще раз доводило, що якщо раніше командування флоту активно маскувало своє керівництво антиукраїнським рухом на Півдні і в Криму, то зараз виступило з відкритим забралом, розгорнувши по суті “похід на Київ”.

Суттєву допомогу такому рухові надавали і російські державні структури. Комісія Ради Федерацій з питання щодо правового статусу Севастополя дійшла висновку, що Росія повинна “прямо і відкрито” заявити про свої історичні права на Севастополь і не приховувати розходжень з Україною. Комісія також пропонувала виділити Севастополь в “окрему територіальну одиницю зі спеціальним міжнародним статусом”, а також вирішення проблеми міста “шляхом створення адміністративного управління Севастополем під юрисдикцією СНД”.

Такі заяви носили, звичайно ж, провокаційний характер. Піти на обговорення їх означало б для України відступити ще на крок від своєї позиції стосовно Севастополя, визнати спірність території, а загалом і визнати існування аморфної СНД. Фатальним для міста та його жителів було б подвійне підпорядкування. Ми добре знали, до чого призвело подвійне підпорядкування ЧФ, який де-факто залишався російським. Таким міг би виявитися і Севастополь.

На подібні заяви окремих політиків в Росії офіційна Москва чи продовжувала мовчати, чи мимохідь говорила про відсутність претензій. У наявності були добре помітні методи подвійних стандартів, коли хтось з політиків Росії озвучує територіальні претензії до України (зупинення поділу Чорноморського флоту, належність Севастополя Росії і т.д.), а офіційний Кремль заявляє про відсутність будь-яких територіальних претензій. З послабленням присутності в Україні висловлювала свою незгоду і російська військова верхівка, яка йшла в руслі тієї ж політики подвійних стандартів.

Протягом 25—26 березня російські військові літаки-”шпигуни” буквально тероризували український повітряний простір поблизу Одеси. Про те, що вони кружляли над нашою землею з розвідувальною метою, повідомили самі російські засоби масової інформації. Два літака ТУ-22, що піднялися з російського аеродрому в Самарській області, ввійшли в повітряний простір Чорноморського узбережжя України. На запити не відповідали. На перехоплення піднялися українські винищувачі. Після цього російські літаки змінили курс і пройшли за 2—3 кілометри від українського острова Зміїний. Це була явна провокація, яка тільки чудом не закінчилася трагедією для російських пілотів і конфліктом між двома країнами. Українська сторона проявила в цьому випадку виняткову стриманість. Важко сказати, чим би така зневага до існуючих правил закінчилася для російських літаків, якби вони здійснили подібне не в українській зоні відповідальності. Нашою ж реакцією на інцидент стала телеграма, направлена начальником Генштабу Збройних Сил України генерал-лейтенантом Олександром Затинайко до його російського колеги Віктора Самсонова, з вимогою, “щоб більше цього не повторювалось”. Однак 28 березня росіяни посилили угруповання і підняли ТУ-22, ІЛ-76, АН-30, АН-26 і знову прийшли в українську зону відповідальності. Літаки самостійно і без попередження змінювали висоти, створюючи тим самим передаварійну ситуацію в повітрі, після чого виникла передумова зіткнення. Довелося більше ніж на годину закрити міжнародний аеропорт “Одеса”. У повітря були знову підняті українські винищувачі.