Микола Савченко - Анатомія неоголошеної війни

Але російських полiтиків, а військових діячів і поготів, це мало хвилювало, у них були свої плани. Багато хто з воєначальників, серед них і командувач ЧФ Віктор Кравченко, видавали бажане за дійсне, постійно заявляючи, що Севастополь був, є і буде головною базою Чорноморського флоту. І тільки ЧФ має право базуватися в ньому, але ні в якому разі не ВМС України.

Оскільки ніякий дипломатичний та економічний тиск на Україну не допомагав, то в запасі російських адміралів та генералів були радикальніші плани, і вони не соромилися їх висловлювати. Дуже амбіційною в цьому плані була, наприклад, опублікована в одному з номерів додатку “Независимой газеты” і передрукована “Литературной газетой” стаття російського генерала Валерiя Дементьєва та вченого Антона Сурикова. Країни СНД оголошені в ній зоною життєво важливих інтересів Росії, де проживає 25 мільйонів етнічних росіян. І тому проти цих країн Росія, на думку авторів, має бути готова “одночасно брати участь у не менш як в одній локальній війні і не менш як у трьох “заморожених” конфліктах та миротворчих операціях” (“Независимая газета”, Військовий додаток, 11 квітня 1996 р.).

Автори статті пропонували і оперативно-стратегічний план, цілком тотожний гiтлерівському:

“На першому етапі залученими силами авіації, спецназу ГРУ та спецгруп ФСБ і СФР завдати ударів з метою знищити чи захопити найважливіші об’єкти противника і ліквідувати його військово-політичне керівництво. Після цього мобiльні сили при підтримці армійської та фронтової авіації і сил ВМФ здійснюють розгром і знищення угруповань противника та забезпечують оволодіння і “зачищення” його території... Потім при сприянні міліції, що формується з представників проросійської частини місцевого населення, вони забезпечують контроль території, фільтрацію націоналістів та депортацію деяких категорій громадян з окремих місцевостей” (“Независимая газета”, Військовий додаток, 11 квітня 1996 р.).

Немає сумніву в тому, що до таких “окремих місцевостей” автори відносили і Крим, і Севастополь.

Звичайно, можна було б вважати це маренням божевільних, але, на жаль, таким маренням були заражені деякі не тільки військові, а й високопоставлені державні та політичні діячі РФ.

Висновок напрошується сам собою: доки не буде остаточно, на вищому політичному рівні вирішено проблему ЧФ і укладено широкомасштабний договір між Росією та Україною, ці сили будуть і надалі розігрувати “флотську карту” в своїх амбіційних цілях. Залишалося тільки сподіватися, що раніше чи пізніше безвихідну ситуацію довкола ЧФ буде розв’язано, що здоровий глузд переможе і ніколи не збудуться войовничі плани російських генералів та адміралів.

“Море-96”: ВМС України відбулися! • Наші в Америці • Тактика “випаленої землі” • Комфлоту контр-адмірал Єжель: кому вигідний глухий кут • Економічна війна проти України • Тільки своя людина зі зброєю не небезпечна

Усі сподівання на те, що з обранням на другий строк Президентом Російської Федерації Бориса Єльцина вдасться остаточно вирішити проблему Чорноморського флоту, виявилися марними. Російська сторона під будь-яким приводом відкладала довгоочікуваний приїзд Бориса Єльцина до Києва для укладення широкомасштабного договору, а незабаром про такий приїзд перестали говорити взагалі.

Найсерйознішим кроком на шляху розв’язання існуючих питань щодо флоту стало ухвалення Верховною Радою України Конституції України, де було розставлено всі акценти, що визначили перебування іноземних військ на території України. З надією на уважніше ставлення до проблем українських ВМС зустріли офіцери повідомлення про відставку міністра оборони України Валерiя Шмарова. За весь час перебування на посаді з 10 жовтня 1994 року Шмаров так жодного разу й не приїхав до Севастополя, не побував ні на одному кораблі.

Відставка міністра оборони на той час була просто необхiдною. Кілька опитувань, проведених серед українських військовослужбовців, показали низький рівень довіри до Шмарова. Згідно з опублікованими даними, міністрові оборони не довіряли 72,5 відсотка опитаних(Газета “Регион”, 9 липня 1996 р.). Якби таке опитування проводилося серед офіцерів ВМС, то не виключено, що показник недовіри досягнув би понад дев’яносто відсотків, якщо не всіх ста.

Не безхмарним було тоді небо й над головою командувача ВМС України віце-адмірала Володимира Безкоровайного. До Києва продовжували надходити листи. Звинувачували командувача в багатьох гріхах, починаючи з незаконного передання в оренду судна до неправильної стратегії будівництва українського флоту. Чимало було незадоволених з-поміж офіцерів штабу і суворою вдачою командувача. Фахівці, які прослужили десятки років на флоті, були незадоволені тим, що їх не цінують, а інколи взагалі не вважають корисними для флоту. Деякі пішли самі, іншим командувач запропонував піти. Існувала також думка в середовищі офіцерів штабу, що звинувачення в непрофесiоналiзмі інших давало можливість Безкоровайному заявляти на будь-якому рівні про труднощі роботи з неспеціалістами, списувати багато власних недоробок. Деякі офіцери штабу звинуватили Безкоровайного в тому, що при скороченні він не відстоював перед міністром оборони України Валерієм Шмаровим необхідні підрозділи для флоту. Так ВМС втратили авіацію (зосталася тільки морська авіаційна група (МАГ). Не стало військ берегової оборони, віддали прикордонникам бригаду річкових катерів. Як кажуть, скільки людей, стільки й думок.